Коли у 1948 році Ізраїль набув статусу незалежної держави, він зіткнувся з неочевидним на перший погляд, але вкрай нагальним завданням: де взяти достатньо води для нових жителів на землі з украй нерівномірним розподілом опадів. Так народився Національний водогін (NWC) — амбітний інженерний проєкт, що передбачав транспортування води з більш вологих північних територій до посушливих центральних і південних регіонів.
Це новаторське рішення не лише значно змінило ландшафт країни та зробило реальним її економічне зростання, а й викликало міжнародні суперечки. У цій статті розглядається, як за якихось вісім років вдалося звести таку масштабну систему, які технології було застосовано і чому цей водогін став вирішальним фактором економічного та соціального розвитку Ізраїлю. Ми також торкнемося того, як інженерні напрацювання NWC проклали шлях до сучасних методів забезпечення водою, включно з опрісненням.
Стрімке зростання населення
Наприкінці 1940-х років Ізраїль прийняв величезну хвилю людей, що рятувалися від наслідків Другої світової війни та Голокосту. У 1948 році населення цього регіону становило трохи понад 800 тисяч осіб, а вже до 1951-го воно перевищило 1,6 мільйона. Сьогодні кількість жителів перевищує дев’ять мільйонів, а вся територія Ізраїлю дорівнює лише приблизно 22 000 км? — приблизно як штат Нью-Джерсі.
Таке стрімке зростання оголило одну з ключових проблем — брак води. У північних районах (зокрема біля Галілейського моря та в басейні річки Йордан) рівень опадів сягав у середньому 1000 мм на рік (приблизно 40 дюймів), тоді як центральні та південні області отримували набагато менше дощу. Крім того, пустеля Негев займає майже половину всієї території країни, подекуди маючи менше ніж 100 мм опадів на рік (4 дюйми).
Якщо спільноти бедуїнів історично навчилися жити в суворих умовах Негеву, то для величезної кількості новоприбулих потрібно було створити більш системне і передбачуване водопостачання. Гарантія рівноправного доступу до води стала вирішальним фактором для облаштування швидко зростаючого населення та побудови підґрунтя для майбутнього розвитку.
Як зародився Національний водогін
Національний водогін Ізраїлю (NWC) задумали ще в середині 1950-х, щоб розв’язати проблему нерівномірного розподілу водних ресурсів. Проєкт завдовжки 130 км об’єднав низку підземних і надземних каналів, 87 км сталевих та бетонних трубопроводів, 13 км тунелів, прокладених у твердій породі, та 8 км відкритих каналів, що поєднуються з об’ємними резервуарами.
Усе це почали будувати в 1958 році під керівництвом компанії Tahal, яка спеціалізувалася на плануванні водних ресурсів. Уже за вісім років, у 1964-му, комплекс було завершено. Спочатку NWC перекачував близько 450 мільйонів кубометрів води на день, а в пікові періоди об’єм зростав до 1,5 мільйона кубометрів щодоби. Попередній кошторис у 420 мільйонів доларів (у перерахунку на сучасні реалії це близько 4 мільярдів) свідчить про масштабність витрат.
Потрібно відзначити, що ініціатори проєкту мислили на випередження. Водогін одразу закладали як модульну систему, здатну розширюватися і вдосконалюватися в міру зростання потреб держави. Згодом пропускна здатність збільшилася майже вчетверо — до 1,7 мільярда кубометрів води на рік. Такий технічний підхід забезпечив рівномірніший розподіл ресурсів між дощовитою північчю та посушливими зонами в центрі й на півдні.
Боротьба з перепадами висот
Однією з найскладніших технічних перепон під час створення NWC стало завдання транспортувати воду від Галілейського моря, що розташоване на 213 метрів нижче рівня моря, на висоту близько 600 метрів. Стартовою точкою стала насосна станція Sapir, яка піднімала воду на 250 метрів. Потім насосна станція Tzalmon долала ще 115 метрів, використовуючи спеціально створені турбіни та насоси для роботи в екстремальних умовах.
Від Tzalmon вода надходила в тунель Якова (довжина 850 м), прокладений крізь пагорби Елун у складних базальтових і вапнякових породах. Тунель потребував граничної точності під час прокладання, щоб забезпечити необхідний ухил для руху води під дією сили тяжіння та уникнути встановлення додаткових насосів. Тришарове укріплення сталлю та бетоном гарантувало захист від внутрішнього тиску та можливу модернізацію в майбутньому. Окрім цього підземного сегмента, роль у регулюванні, фільтрації та розподілі відіграють насосні станції в Ешколі й Мішмар Ха-Емек, які зрештою спрямовують воду до пустелі Негев.
Запобігання надмірному випаровуванню
З огляду на спеку й мінімальні опади в багатьох районах країни, питання зменшення втрат води через випаровування стало одним із найпріоритетніших. Щоб розв’язати цю проблему, інженери вдалися до різних дизайнерських рішень. Наприклад, багато резервуарів будували круглої або овальної форми, аби зменшити площу відкритої поверхні. Водосховище Ешколь, що може вмістити понад п’ять мільйонів кубометрів води, має прямокутний майданчик 400 на 400 метрів із 15-метровою глибиною — усе розраховано таким чином, щоб мінімізувати вплив сонячного проміння та вітру на поверхню.
Те саме стосується і відкритих каналів, яким надали трапецієподібний профіль зі скошеними стінками. Така форма допомагає зменшити нагрівання води та звести до мінімуму її втрати. Продумані конструкції — від підземних тунелів до великогабаритних резервуарів — гарантували максимально ефективне збереження кожної краплини дефіцитного ресурсу.
Пустеля, що розквітла
Завдяки успішній роботі Національного водогону пейзаж Ізраїлю змінився кардинально, особливо в районі пустелі Негев. Місто Беер-Шева перетворилося з невеликого населеного пункту на великий науково-дослідний та індустріальний центр. Арад, побудований у 1962 році як перше «планове» місто в країні, розвивався у складних умовах пустелі завдяки стабільному постачанню води через NWC.
Схожу динаміку зростання продемонстрували і такі регіони, як Дімона, Міцпе-Рамон і Кір’ят-Гат. Усі вони змогли налагодити промислове виробництво та впровадити нові проєкти, які раніше просто не були б можливі без централізованого водопостачання.
Міжнародні суперечки та технологічний прорив
Успіх NWC не минув беззастережно. Йорданія, Сирія та Ліван висловлювали занепокоєння, що надмірна експлуатація Галілейського моря може знизити рівень води у спільній річці Йордан. Наприкінці 1960-х років рівень справді почав падати, що викликало невдоволення екологів і низки сусідніх країн. Ця проблема стала однією з причин загострення відносин у регіоні, що згодом переросли в Шестиденну війну 1967 року.
Ситуація почала змінюватися із запровадженням технології опріснення. Перші експерименти в Ізраїлі відбулися ще в 1960-х, але по-справжньому масштабним опріснення стало лише на початку 2000-х. Сьогодні за допомогою методу зворотного осмосу більшість питної води виробляється з морської, забезпечуючи від 70% до 80% потреби країни у питній воді. Опріснювальні заводи на середземноморському узбережжі інтегровані у вже наявну мережу NWC, що дає змогу ефективно розподіляти очищену воду по всій державі.
Таке поєднання — модернізований NWC і розвинена інфраструктура опріснення — суттєво знизило ризики надмірного використання природних джерел прісної води. Ізраїльський досвід транспортування води на великі відстані та складні рельєфи є надзвичайно цінним прикладом для інших країн, як-от США (Каліфорнія), Китай чи Лівія.
Спадок інженерного прориву
Національний водогін Ізраїлю доводить, що складні природні умови та дефіцит ресурсів не обов’язково мусять ставати на заваді розвитку. Він залишив свій слід у кожному місті й селищі, що змогли процвітати в колись непридатних для життя районах. Сьогодні цей проєкт продовжує служити символом далекоглядного інженерного мислення, яке проклало шлях до сталого розвитку країни та дало поштовх для народження передових технологій у сфері водних ресурсів.
#17мільярдний #водний #проєкт #перетворив #пустелю #на #процвітаючі #міста #відео
Source link
