Чи агресивні люди від природи?

Здається, питання «чи люди жорстокі від природи?» задається щоразу, коли десь спалахує конфлікт або учений бере до рук кістки наших предків. Відповіді зазвичай діляться на два непримиренні табори: «так, ми хижаки з еволюційним інстинктом вбивати» і «ні, насильство — це продукт культури і соціальних умов». Нова стаття, опублікована 3 березня 2026 року в журналі Evolution Letters, пропонує третій варіант — і він виявився несподіваним для обох таборів. Команда професора Бонавентури Маджоло з Університету Лінкольна проаналізувала п’ять типів агресії у 100 видів приматів і дійшла висновку: звичайна побутова агресія і смертоносне насильство — це не два кінці одного спектру, а два різні явища з різними еволюційними коренями.

Що відомо коротко:

• Дослідження охопило 100 видів вільноживучих приматів, що живуть групами, зокрема людей
• Аналізувалось п’ять типів агресії: м’яка агресія всередині і між групами, вбивство дорослих всередині і між групами, та інфантицид
• М’яка агресія і летальна показали слабкий кореляційний зв’язок — схильність до сварок не передбачає схильності вбивати
• Між різними формами летальної агресії, навпаки, виявився помірний зв’язок — і він найсильніший серед самців
• Інфантицид зафіксований у 65% досліджених видів, тоді як убивство дорослих між групами — лише у 22%, всередині групи — у 19%
• Еволюційна спадковість (філогенія) слабо впливає на м’яку агресію, але помітно — на летальні форми, особливо на чоловічий інфантицид

Стара модель: агресія як єдина риса

Десятиліттями антропологи й еволюційні біологи сперечалися про природу людського насильства, опираючись на одне неявне, але центральне припущення: агресія — це єдина поведінкова риса. Якщо вид часто бійкується через їжу, партнерів або статус — він, за логікою, має бути й більш схильним до смертоносних конфліктів. Дрібні сутички, ескалація, убивство — три точки на одній прямій.

Ця модель породжувала дві популярні крайнощі. Перша — «гоббсівська»: люди від природи насильницькі, а цивілізація лише стримує звіра в нас. Друга — «руссоїстська»: ми народжуємось мирними, а агресію в нас виховують культура, нерівність і держава. Обидві позиції об’єднувало одне: вони розглядали агресію як щось цільне — або є, або немає.

Команда Маджоло вирішила перевірити саме це припущення. Методично і з великою вибіркою.

Що зробили дослідники

Науковці зібрали порівняльні дані для 100 видів приматів, що живуть групами на волі без підгодовування — від макак і бабуїнів до шимпанзе і людини. Для кожного виду вони окремо закодували п’ять типів агресії: неагресивні конфлікти всередині групи, неагресивні конфлікти між групами, вбивство дорослих всередині групи, вбивство дорослих між групами, та інфантицид. Потім застосували філогенетичні порівняльні методи — математичний апарат, що дозволяє розглядати не просто схожість між видами, а те, наскільки вона пояснюється спільним еволюційним минулим, а не незалежним розвитком.

Результат суперечив базовій логіці: види, що часто демонструють м’яку агресію, не є більш схильними вбивати суперників. Зв’язку просто не виявилось. Натомість різні форми летальної агресії — вбивства дорослих і інфантицид — між собою мали помірний зв’язок. Це не випадкові артефакти: дані охоплюють весь ряд приматів, включно з людиною.

Дві агресії — дві еволюції

Що це означає з еволюційної точки зору? М’яка агресія може служити різним цілям, нести різні ризики і відбуватися за різних умов, ніж летальна агресія. Це означає, що вид може бути агресивним у повсякденних соціальних конфліктах, не будучи при цьому більш схильним до вбивства.

Летальна агресія, натомість, несе принципово інший еволюційний тягар. Вбити дорослого конкурента — це ризик: він може дати здачі, його союзники можуть помститися, а власні витрати енергії і травм можуть виявитись непомірними. Тому летальне насильство виникає під дією специфічних і жорстких умов відбору — і це залишає більш виразний еволюційний слід, який передається через спільних предків. Вплив еволюційної спадковості виявився слабким для м’якої агресії, але помітним для летальних форм, особливо для чоловічого інфантициду.

Інфантицид — окремий і важливий випадок. На перший погляд здається найбільш шокуючою формою насильства. Але саме він найпоширеніший серед приматів: інфантицид зафіксований у 65% досліджених видів, тоді як убивство дорослих між групами — у 22%, а всередині групи — у 19%. Пояснення просте: напасти на малюка значно менш ризиковано, ніж на дорослого самця. Природний відбір «заохочував» таку поведінку в умовах, де самцеві вигідно усунути нащадків конкурента й пришвидшити готовність самки до розмноження.

Що це говорить про людину

«Розуміння еволюційних коренів насильства важливе не лише для біології, але й для того, як ми думаємо про людську поведінку», — наголошує професор Маджоло. — «Наше дослідження показує, що еволюція агресії слідує складнішим закономірностям, ніж пропонують попередні моделі, і що біологічно некоректно ранжувати види за їхньою загальною схильністю до агресії».

Для людини це має конкретний сенс. Люди — вид із надзвичайно розвиненою соціальністю і водночас один із небагатьох, хто систематично вбиває дорослих одноплемінників. Але якщо нова стаття права, то ці дві риси — висока соціальна конфліктність і здатність до організованого смертоносного насильства — не є двома кінцями однієї шкали. Людина могла б бути менш схильна до дрібних сутичок і водночас не стати більш мирною у великих конфліктах. Або навпаки.

Це руйнує популярний аргумент «ми агресивні, отже ми вбиваємо». А водночас і протилежний аргумент «суспільство без агресії — суспільство без воєн». Обидва надмірно спрощені.

Що залишається відкритим

Дослідження не стверджує, що люди «мирні від природи» — воно стверджує значно обережніше: що природа агресії складніша, ніж вважали, і що різні її форми потребують різних пояснень. Дослідження не заперечує наявності летального насильства у приматів. Воно показує протилежне: смертоносна агресія існує у приматів повсюдно. Але воно також свідчить, що людей і інших приматів не слід описувати як просто «насильницьких» чи «мирних» від природи.

Залишається велике відкрите питання: чому летальна агресія у людей спрямована переважно проти дорослих, тоді як у більшості інших приматів домінує інфантицид? Серед ссавців загалом «клуб убивць дорослих» — надзвичайно малий: крім людини, туди входять вовки, леви і плямисті гієни. Що в нас спільного з цими видами, і чому людина опинилась у такій рідкісній компанії — окрема велика загадка еволюційної антропології.

Цікаві факти

🦍 Шимпанзе і бонобо — наші найближчі родичі, і між ними колосальна різниця у рівні летального насильства. Шимпанзе проводять організовані набіги на сусідні групи і вбивають конкурентів. Бонобо вирішують конфлікти переважно через соціальні та сексуальні взаємодії — і летальне насильство у них спостерігається вкрай рідко. Обидва види еволюційно рівновіддалені від людини. Це саме той приклад «еволюційної гнучкості» летального насильства, на який посилається нова стаття.

📊 У 2016 році іспанські вчені на чолі з Хосе Марією Гомесом опублікували у Nature знакове дослідження: вони розрахували, що близько 2% смертей у ранніх людей були наслідком насильства з боку інших людей — рівень, типовий для приматів загалом. Нова робота Маджоло не суперечить цій цифрі, але пропонує інше питання: чи можна взагалі говорити про єдиний «рівень насильства» виду, не уточнюючи, яке саме насильство мається на увазі?

🧬 Метод, застосований у дослідженні, — філогенетичний порівняльний аналіз — дозволяє відрізняти «успадковану» схильність від незалежно набутої. Якщо два несpoріднені види демонструють однакову поведінку, це може бути конвергентна еволюція — схожа відповідь на схожий тиск середовища. Якщо споріднені — це може бути загальний спадок від предка. Новий аналіз показав, що м’яка агресія визначається переважно умовами середовища, тоді як деякі форми летальної агресії — сильніше вкорінені у спільній еволюційній спадщині.

🕊️ Стівен Пінкер у книзі «Кращі ангели нашої природи» (2011) навів масив даних про те, що рівень насильства в людській історії стабільно знижується — і з передісторії до Середньовіччя, і з Середньовіччя до сучасності. Нове дослідження не суперечить цьому спостереженню, але пропонує інший рівень аналізу: не «стає менше» чи «більше», а «чому взагалі ці форми пов’язані між собою — і чи пов’язані?»

FAQ

Якщо м’яка агресія не пов’язана з летальною — чому тоді агресивні суспільства часто більш насильницькі? Соціальний рівень і еволюційний — різні рівні аналізу. На рівні суспільств культурні норми, нерівність, доступ до зброї, інституційна слабкість і сотні інших чинників справді можуть посилювати зв’язок між конфліктністю і смертністю. Але дослідження Маджоло говорить про еволюційні механізми: схильність до побутових сварок і схильність до вбивства — це, з точки зору еволюції, різні риси, що формувались під дією різних тисків і не успадковуються «в комплекті».

Чи означає це, що вбивство — це «природно» для людини? Дослідження підтверджує, що летальна агресія існує у широкому колі приматів і має еволюційні корені — тобто вона не є суто «культурним відхиленням». Але «природно» не означає «неминуче» або «виправдано». Здатність до летальної агресії існувала в умовах природного відбору — але так само існує і здатність до кооперації, емпатії та мирного вирішення конфліктів.

Що таке інфантицид у приматів і чому він такий поширений? Інфантицид — вбивство малят — у самців приматів часто пов’язаний зі зміною домінування: новий самець, що захопив групу, вбиває нащадків попередника, скорочуючи час до наступного розмноження самки. Це еволюційно «вигідна» — хоч і жорстока — стратегія, яка сформувалась під тиском статевого відбору. Те, що він зафіксований у 65% видів у вибірці, свідчить про глибоке еволюційне коріння — і саме тому нова стаття виявила, що його поширеність у видів краще пояснюється спільним предком, ніж умовами середовища.

Чому це важливо поза академічними дискусіями? Якщо ми помилково вважаємо агресію єдиною рисою, ми будуємо неправильні моделі профілактики насильства. Наприклад, думаємо: «агресивна дитина — потенційний убивця». Нові дані кажуть: це зв’язок значно слабший, ніж ми думали. Ефективна профілактика летального насильства потребує розуміння його специфічних умов — соціальної нерівності, доступу до зброї, ієрархічних структур, — а не загального «зниження агресивності».