У час повномасштабної війни ветеранський бізнес в Україні стає не лише інструментом економічної стійкості, а й простором відновлення, гідності та нових сенсів. Історія Юлії та Павла Гуцолів — одна з тих, що демонструє: після фронту життя не зупиняється, воно трансформується — інколи у справу, яка об’єднує родину і дає силу рухатися далі.
Юлія Гуцол — дружина ветерана, яка разом із чоловіком започаткувала власний кавовий бізнес. Їхня історія — це не про легкий старт, а про вибір діяти, попри страх і невизначеність.
«Познайомилися ми з Павлом10 років тому. Він пішов служити в АТО, пробув там майже 5 років, звільнився, пів року побув вдома — почалася війна. І чоловік одним із перших взяв речі й пішов захищати нашу країну», — розповідає Юлія.
Павло Гуцол — ветеран російсько-української війни, родом із Нової Ушиці на Хмельниччині. У 20 років він добровільно підписав контракт і долучився до війська. Після 24 лютого 2022 року плани змінилися кардинально. У травні 2022 року у складі 106-ї окремої бригади територіальної оборони брав участь у бойових діях у Донецькій, Харківській та Херсонській областях.
«Виїхати за кордон вже можливості в нього не було. Та і я б без нього не поїхала. Він мене просив на початку війни, але я сказала: якщо ти тут — значить і я тут. І будемо тут до кінця», — розповідає дружина ветерана.
Служив Павло до листопада 2022 року, коли отримав важке поранення — у кульшовий суглоб. Через роздроблену кістку чоловік пів року був прикутий до ліжка.
Саме цей період став точкою переосмислення майбутнього і постало питання: як жити далі.
«Ми були змушені думати, де він міг би себе реалізувати. Він не з тих, хто може сидіти вдома. Йому важливо відчувати себе потрібним», — каже Юлія.
Рішення відкрити кав’ярню стало спробою знайти баланс між фізичними обмеженнями та бажанням працювати.
Перший досвід виявився одразу випробуванням. Подружжя планувало, що в кав’ярні працюватиме знайомий бариста, але вже на третій день після відкриття його мобілізували.
«Паша залишився сам. Я ще була на роботі, не могла допомогти. Він закрився і цілий день вчився варити каву — буквально «виварював»смак», — згадує Юлія.
За її словами, чоловік фактично за один день пройшов інтенсивне навчання.
«Він перевів три кілограми кави, купу нервів, але навчився. Сам почав працювати».
Кав’ярню одразу облаштовували з урахуванням поранення Павла. Вибрали таке місце, щоб не було великим, щоб він міг робити максимум процесів і менше рухатися, бо через поранення було важко пересуватися.
Згодом родина вирішила масштабуватися. Уже через кілька місяців після запуску першої кав’ярні Павло запропонував відкривати другу.
«Я тоді подумала: два місяці досвіду — це майже нічого. А тут друга кав’ярня, ще й грант. Було дуже багато всього і дуже складно. Але ми впоралися».
Подружжя скористалося грантовими програмами центру зайнятості, що дозволило розширити бізнес. З часом вони оптимізували роботу і наразі зосередилися на одній стабільній локації, водночас залишаючи можливість для подальшого розвитку.
Окрему роль у розвитку бізнесу відіграє співпраця з іншими підприємцями, зокрема ветеранами.
«Ми працюємо з Богданом Паламарчуком, у нього свій бізнес із випічкою– «Тісто». Побачилися на ветеранському ярмарку — і так почалася співпраця. Продукція дуже якісна, користується попитом. Це той випадок, коли і про підтримку, і про якість одночасно».
Водночас підприємці визнають: ринок має свої виклики.
«Кава постійно росте в ціні. Це залежить від урожаю, курсу долара. Якщо молоко дорожчає на гривню, то кава може одразу на 50–100 гривень за пачку. Але ми не змінюємо якість».
Кав’ярня стала для родини не лише джерелом доходу, а й формою відновлення після пережитого.
«Кав’ярня для нас стала можливістю самореалізації. І для Паші в першу чергу. Бо ми думали, чим він міг би себе зайняти після війни. Він не може сидіти вдома, він хоче відчувати себе потрібним».
З урахуванням поранення, саме цей формат бізнесу виявився найбільш доступним і водночас змістовним.
Окрему увагу подружжя приділило назві — вона стала відображенням їхньої історії.
«Чоловік сказав: «Кохана, кав’ярня буде називатися «Кохана кава». Він хотів, щоб наше кохання, наша сімейна справа мали свою назву», — розповідає Юлія.
Сьогодні Гуцоли не лише розвивають власну справу, а й діляться досвідом з іншими ветеранами та їхніми родинами. Їхнє головне послання — не боятися починати.
«Я хочу побажати йти в бізнес. Пробувати, не боятися. Помиляються всі, і помилки будуть 100%. Але навіть якщо сидіти вдома — це теж помилка. Треба пробувати», — наголошує вона.
У реаліях війни, коли тисячі ветеранів повертаються до цивільного життя, такі історії мають особливу вагу. Вони показують: підтримка родини, державні інструменти і внутрішня рішучість можуть стати основою для нового старту. Наразі Юлія продовжує розвивати кавовий бізнес і мріє про відкриття нової кав’ярні, а той же час її чоловік Павло займається розвитком ветеранського СТО.
Їхня історія — це приклад того, як ветеранський бізнес стає не лише економічною активністю, а й формою реінтеграції, підтримки та відновлення. І водночас — нагадуванням: навіть після найскладніших випробувань можна знайти нову точку опори.
Читайте також: Кав’ярня, в якій є душа і сенс: як працює ветеранський бізнес у Хмельницькому
На Хмельниччині посилюють підтримку ветеранів та ветеранського бізнесу
Всі новини на одному каналі в Google News
Підписуйтесь та оперативно слідкуйте за новинами у Телеграм, Вайбер, Facebook
