Один із синів, Павло, нині приходить до рідних лише у снах…
Антоніна й Ігор Борити сім’ю створили у 1991 році. Один за одним у Городку Хмельницької області, де мешкало подружжя, на світ з’явилися троє синів. Діти для батьків – то цілий Всесвіт. Надія і гордість, віра у завтрашній кращий день. Поки вони росли, мама була поруч – удома. Доглядала, пильнувала, навчала, виховувала. Скільки було хвилювань, недоспаних ночей, розказаних казок, готувань уроків, обговорень планів на майбутнє… На роботу Антоніна влаштувалася, коли найменший пішов у перший клас. Разом з чоловіком вони, як і більшість українців, й уявити не могли, що в країні станеться біда, що горе своїм чорним крилом торкнеться і їхньої родини.
В’ячеслав
«Я вірю, сину, що ти будеш ходити»
Він народився у 1992-му. Первісток, маленьке сонечко, неймовірна радість молодих батьків. Змалку дуже захопився музикою. Особливо подобався акордеон. Закінчив музичну школу, Хмельницьке музучилище, Тернопільський університет. Викладав музику в дитсадку, школах, грав на різних інструментах, на святкуваннях, а також у місцевому костелі, який щотижня відвідувала родина. Згодом, втомившись від шуму й гаму, вирішив кардинально змінити фах і пішов працювати в газконтору, як і його тато.
В’ячеслав після важкого поранення проходив тривалу реабілітацію на Київщині. Фото: з домашнього архіву
«Ще в початковій школі через прикрий інцидент Славко отримав травму голови, – розповіла Антоніна Микитівна. – Немало виїздила з ним по лікарях, різних медичних закладах. Крім цього, мав й інші супутні захворювання. В армії не служив – списали за станом здоров’я. Тож коли у 2023 році йому дали повістку, я не дуже хвилювалася. Думала, пройде комісію й відпустять додому. Але там написали «придатний» і відправили на навчання до Англії. Потім – на передову».
На початку вересня 2024 року Славко кинувся витягати вбитого побратима. Командир наказав не лізти – місце обстрілювали рашисти. Але той не міг залишити друга лежати там, серед чорної землі. Поліз. Раптом – сильний біль у руці. Один осколок пройшов навиліт, інший лікарі досі не наважилися витягати через високу ймовірність зачепити нерв. Після шпиталю та короткої відпустки – знову на «нуль».
Того дня Антоніна нічого не могла робити. За що не візьметься – валиться з рук, тягнуло до хати. Ні їсти, ні пити не хотілося… Телефонувала Павлику, який на той час теж воював, жалілася, що Славко не відповідає. А той запевняв, що нещодавно бачилися, що з ним все добре.
Серце матері відчувало недобре:10 жовтня позицію, де був В’ячеслав, обстріляли з мінометів. Одним з осколків йому зачепило хребет. Побратими чотири години несли його, паралізованого, до евакуаційного пункту, час від часу ховаючись від нових прильотів…
Запоріжжя, Дніпро, Київ. Лікарні, шпиталі, операція за операцією. Кілька днів зміг з ним побути Павлик. Врешті й мамі дозволили приїхати. «Десять місяців я була поруч. Годувала, купала, одягала, робила масажі, возила на процедури… Мені дуже допомагали і продовжують допомагати земляки, церковна громада. Знайшли й житло в Києві, домовилися за дорогу, оплатили потрібні рахунки. Щира усім подяка за таку людяність і милосердя», – не втомлюється дякувати небайдужим помічникам Антоніна. Сьогодні Славко на реабілітації у приватному закладі. Оплачують чималу суму його відновлення благодійники з України, яких знайшли віряни.
«Славко вже може рухати руками. Вирізав мені тюльпан, вчиться складати конструктори, потроху грає на синтезаторі», – ділиться успіхами сина мама. Для неї кожен його рух, кожне нове досягнення надзвичайно важливі. Вона не втомлюється надихати рідненького, обіцяючи, що одного дня він обов’язково знову зробить свій перший крок.
Павло
«Скажіть мамі, що я її дуже сильно люблю…»
На відміну від старшого брата, на два роки молодший Павлик захоплювався малюванням, займався спортом, хотів стати будівельником. І йшов за своєю мрією. Близько трьох років працював за кордоном.
«Коли почалася велика війна, він був на заробітках, – каже Антоніна. – Його дружина мала от-от народити. Але незважаючи ні на що, він одразу ж повернувся в Україну і пішов до військкомату».
Павло як ніхто інший знав, що таке війна. Адже, відбуваючи строкову службу в повітряних військах, в 2014-му пів року прослужив на Луганщині: чергував на блокпостах, возив їжу нашим бійцям, забирав поранених…
«Він казав, що його вчили захищати, – розповідає мама. – І він обов’язково піде на війну. Але хотів тільки у Сили спеціальних операцій, куди був дуже суворий відбір. Із майже тисячі чоловіків нормативи змогли здати лише 90. Павлик був серед них. І за три з половиною роки він побував у багатьох гарячих точках, не раз ходив за лінію розмежування, але про це ніколи й нікому не розповідав. Навіть по телефону забороняв нам говорити зайве. Він завжди був спокійним, врівноваженим, розсудливим.
Того липневого дня торік він заїхав у Городок на день, бо був у відрядженні. З невісткою і онучкою прийшли до нас. Я бачила, що з ним щось не те: ліг на своє ліжко, як колись в дитинстві, задумався. Не хотів навіть за стіл сідати. Потім обійшов усе подвір’я, садок, все надивитися не міг. Я підійшла, обійняла, почала на чолі хрестика малювати, а він ніби жартома: «Ти що, мамо…» Сказала, що так треба, що благословляю. І поїхав».
Захиснику Павлу Бориті назавжди 31… Фото: з домашнього архіву
Павло попередив рідних, що буде на Сумщині. Аж на дев’ять місяців відправляють. До того ніколи завдання не були такими тривалими. «Не телефонуйте, не шукайте, якщо довго не виходитиму на зв’язок. Я сам потім наберу», – запевнив.
«Пам’ятаю, як молилася за сина, за дітей своїх 28 липня… Також робота не йшла до рук, – згадує Антоніна той фатальний день. – А через два дні набрала на городі огірків, кабачків, думала закривати. Але ніяк не могла змусити себе взятися за них. Аж бачу у вікно – якась машина під’їхала, за нею швидка. Сваха моя з сестрою йдуть… Вийшла назустріч: «Що сталося?» А в них руки трусяться. «Біда у нас. Павлик загинув…»
Як Павлик?! Він же кілька днів як був удома… Цього не може бути!!! Серце матері не вірило, не стукало, не рухалося – воно просто назавжди стало пекучою раною, невиліковним болем. Її кровиночка, її дитятко – ніколи не прийде, не обійме, не усміхнеться, не заговорить, не втішить…
У старшого оператора безпілотних літальних апаратів-розвідників Павла Бориту під час виконання бойового завдання на Сумщині в населеному пункті Яструбине влучив ворожий дрон. Внаслідок удару йому випалило очі, відірвало пальці, пробило легені… Його рятували чотири години. Попри те, що рани були надзвичайно серйозними, серце чоловіка було міцним, загартованим численними тренуваннями. Але і воно врешті зупинилося…
Сам похорон мати майже не пам’ятає. Щоразу втрачаючи свідомість і знову повертаючись у жахливу несправедливу реальність. Розчула слова старшого Славка, якого його товариш привіз на прощання: «Мамо, тільки не кричи, бо я не витримаю – зірвуся». І вона знала, що не має права втратити і його. Сина, який після п’яти контузій і поранення хребта продовжує важкий шлях зцілення, веде боротьбу за життя.
Віталій
«Якби не він, я, напевне, збожеволіла б»
Наймолодший з братів народився 1997 року. Славко та Павлик були для нього і няньками, і порадниками, і захисниками. Щоб підтримати батьків та заробити на життя, Віталій, як і середній брат, подався за кордон. Роботу знайшов у Франції. Але бути в чужій країні, коли в нас війна, довго не зміг. І як не просила мама залишатися в безпеці, у 2024-му повернувся в Україну.
«Брати служать – і я піду», – повідомив рідним. Спочатку його взяли в протиповітряну оборону. Служив у Кам’янці-Подільському. А коли перекинули на Сумщину, Антоніна місця собі не знаходила через хвилювання. На три частини рвалася душа. На три шматки кроїлося серце.
Списали Віталика після похорону брата. Два місяці він не відходив від матері. Наче тінь ходив за нею, за батьком, підтримуючи, втішаючи, допомагаючи. «Його слова, його очі, його присутність нам тоді дуже були потрібні. Якби не він…» – важко пригадувати той період у житті Антоніні.
Марійка
«Він залишив нам свою копію»
Нині донечці Павла чотири. Така ж непосидюча і активна, така ж енергійна, як і її тато. І оченята, і усмішка, і волоссячко – все нагадує бабусі про синочка, яким той був у дитинстві. Невістку Аню вона називає не інакше як донечка. Усіх дуже об’єднало спільне горе.
Інколи Павлик приходить у снах рідним, знайомим. Якось наснився людям, просив, щоб передали мамі, що дуже її любить…
Читайте також: Якою є реабілітація сьогодні: лікар-реабілітолог Олександр Юрченко розповів про нові можливості, виклики та роль рідних
