У ніч на 30 грудня 2022 року Марії наснився чоловік. Вранці вона дізналася, що Віталій зник на позиції під Соледаром. Відтоді жодної достовірної звістки про нього родина не отримала.
У ніч на 30 грудня 2022 року Марія прокинулася близько четвертої ранку. Їй наснився чоловік – Віталій Стахов. Він стояв перед нею у військовій формі та бронежилеті й сказав: «Маш, я тобі більше не подзвоню. Скажи мамі». Так розповідає про той сон журналістам сайту «Є ye.ua» Марія Стахова.
Тоді вона ще не знала, що Віталій зник на позиції під Соледаром.
Напередодні Марія чекала на його дзвінок. Чоловік завжди телефонував, коли виходив із позицій – незалежно від того, була це ніч чи день. Але цього разу зв’язку не було.
«Я пішла з роботи, бо була вже тривога. Я відчувала, що щось сталося. Почала писати, дзвонити до його командування, до хлопців. Усі мене запевняли, що все добре. Але я розуміла, що щось не так», – згадує Марія.
Після того, як прокинулася від сну, вона знову почала телефонувати побратимам. Згодом почула слова, яких найбільше боялася: «Мені сказали, що Віталіка більше немає».
Але що саме сталося з ним того дня, родина досі не знає.
У перший день повномасштабної війни Віталій вирушив назад в Україну. Фото: з сімейного архіву
«Я перестану себе поважати, якщо залишуся тут»
Віталій Стахов народився 8 березня 1983 року в селищі Наркевичі на Хмельниччині. З майбутньою дружиною Марією вони познайомилися, коли їй було 16, а йому – 18.
Їхнє знайомство Марія досі згадує з особливою ніжністю. Того літа вона мала йти в 11 клас і вирішила допомогти батькам заробити гроші – поїхала працювати на буряки. Саме тоді й познайомилася з Віталієм. Він працював кухарем у колгоспі.
Через два роки вони одружилися. Разом прожили 23 роки. У подружжя є донька Тетяна, якій нині 21 рік. Вона навчається у Вінницькому університеті за спеціальністю, пов’язаною з реабілітацією та терапією.
За словами Марії, Віталій був людиною, для якої Україна завжди мала особливе значення. Він був активним прихильником українського націоналістичного руху. До початку повномасштабної війни вже мав бойовий досвід – три роки служив в АТО.
Після цього звільнився зі служби й повернувся до цивільного життя. За фахом був будівельником. Власноруч збудував їхній будинок, робив ремонти, облаштовував оселю.
Коли росія розпочала повномасштабне вторгнення, Віталій разом із Марією був у Польщі. Вони працювали там. Жінка просила чоловіка не повертатися одразу в Україну, адже розуміла, наскільки небезпечною стала ситуація.
Але він вирішив інакше.
«Я перестану себе поважати, якщо залишуся тут», – сказав Марії чоловік.
У перший день повномасштабної війни Віталій вирушив назад в Україну. Дістатися додому було непросто: кордони були перевантажені, транспорту не вистачало. Але він повернувся. Згодом знову став до лав захисників. Віталій служив у 128-й окремій гірсько-штурмовій бригаді. Брав участь у боях на Херсонському напрямку, а згодом його підрозділ опинився на Донеччині.
За словами дружини, у бригаді він обіймав посаду командира відділення та мав звання старшого сержанта. Водночас у документах, які отримала родина, Віталія зазначили як старшого стрільця. Марія зібрала нотаріально засвідчені свідчення його побратимів та зверталася до військової частини, щоб домогтися виправлення інформації.
«Він обіймав одну посаду, ніс іншу відповідальність, а записали йому зовсім іншу. Мені це дуже болить», – говорить жінка.
Водночас Віталій залишався для родини не лише військовим. Він любив готувати. Свого часу працював кухарем, пік булочки, готував різні страви. Особливо любив усе, де була вишня.
«Він дуже любив синабони з вишнями. Бо взагалі все любив, де є вишня», – згадує з ніжністю Марія.
Останній вихід на позицію
26 грудня 2022 року Віталій мав зайти на позицію на три дні. За словами Марії, спочатку він не мав цього робити, бо його підрозділ готувався до передислокації на інший напрямок. Але побратимів не було ким замінити. Тож Віталій залишився на позиції.
29 грудня він зник. Разом із ним на позиції не стало ще п’ятьох військових.
Один із чоловіків, який перебував із Віталієм на цій позиції, повернувся з полону 30 січня 2023 року. Марія намагалася дізнатися від нього бодай щось про чоловіка, однак, за її словами, повноцінного спілкування не вийшло.
«Я була в ООН у Варшаві, в Женеві, їздила в Туреччину»
Пошуки стали для Марії частиною життя. Вона була на зустрічі в ООН у Варшаві, їздила до Женеви на зустріч із представниками Червоного Хреста, двічі побувала в Туреччині. Двічі на місяць приїздить до Києва на зустрічі, пов’язані з пошуком безвісти зниклих.
Зверталася до СБУ та Координаційного штабу, збирала свідчення, намагалася отримати будь-яку інформацію, яка могла б допомогти встановити долю чоловіка. Проте відповіді, на яку чекає понад майже чотири роки, досі немає.
«Результату – нуль. Абсолютно. Жодної інформації», – каже Марія.
Із 2024 року вона разом із мамою Віталія регулярно бере участь в акціях на підтримку безвісти зниклих військових у Хмельницькому. Мама Віталія щоп’ятниці виходить на акції. Марія займається поїздками, документами та зверненнями. Фотографія Віталія є і на Алеї надії у Хмельницькому. Для родини це не просто світлина. Це нагадування про людину, на яку вони чекають.
“Я дуже часто думаю про маму Віталіка. Бо я навіть не можу уявити, що відчуває мати, яка щодня чекає свого сина і не знає, де він. Для мене Віталік – мій чоловік, моя любов, моє життя. А для неї він назавжди залишиться її сином – хлопчиком, якого вона колись тримала на руках. Я хочу, щоб Віталік повернувся не тільки до мене. Я хочу, щоб він повернувся до своєї мами. Бо немає нічого страшнішого для матері, ніж не знати, де її дитина”, – каже Марія.
Віталій Стахов зник 29 грудня 2022 року під Соледаром. Фото: з сімейного архіву
Марія продовжує шукати чоловіка, звертатися до різних інституцій і перевіряти кожну можливу інформацію. Каже, найбільше в цьому очікуванні лякає не сама правда, а її відсутність.
«Найстрашніше – невідомість. Якби ми знали правду, якою б вона не була, то могли б із нею жити. Але коли тобі не кажуть, де твоя людина, що з нею сталося, ти щодня прокидаєшся між надією і страхом».
Вона була на зустрічі в ООН у Варшаві, їздила до Женеви на зустріч із представниками Червоного Хреста, двічі побувала в Туреччині. Фото: з сімейного архіву
Марія хоче, щоб про її чоловіка не забували
«Я хочу одного – щоб про мого чоловіка не забували. Щоб його ім’я звучало. Щоб його шукали. Щоб кожна інформація перевірялася. І щоб люди пам’ятали: за кожним зниклим безвісти стоїть сім’я, яка чекає».
Для неї Віталій – це чоловік, з яким вона познайомилася ще дівчиною. Людина, яка власноруч побудувала їхній дім. Батько їхньої доньки. Чоловік, який у перший день великої війни повернувся з Польщі в Україну, бо не зміг залишитися осторонь. І поки немає відповіді, що сталося з Віталієм, його родина продовжує чекати.
«Віталіку, якщо ти колись це побачиш – я тебе люблю. Я чекаю тебе. І я досі вірю в нашу зустріч», – з надією каже дружина.
“Я чекаю тебе. І я досі вірю в нашу зустріч”. Фото: з сімейного архіву
Читайте також: Зник безвісти під Соледаром: на Теофіпольщині рідні четвертий рік чекають на захисника Олексія Кондратюка
