Йому було лише 26… За цей короткий час він встиг стати майором, якого поважали побратими й шукали вороги. Для країни він був воїном із позивним «Фенікс», для побратимів – «Миколайович», а для батьків – завжди Сашуня.
Історія Олександра Хоменка – це шлях хлопчика з Білогір’я, який всупереч діагнозам поборов важку хворобу серця. Це розповідь про силу батьківської віри, щоденну любов, вибір залишатися зі своїми побратимами до кінця…
Хлопчик, який поборов патологію серця
Олександр Хоменко народився 20 квітня 1998 року в Білогір’ї. Він був єдиною і дуже бажаною дитиною в родині Миколи та Ольги Хоменків.
«Він прийшов на світ дуже світлим, дуже веселим хлопчиком. У хаті постійно лунав його дзвінкий сміх», – ділиться спогадами із журналістами сайту «Є ye.ua» батько Микола Хоменко.
У шість років лікарі виявили в Сашка серйозну патологію серця. Родині фактично натякнули готуватися до інвалідності. Хлопчикові заборонили активні навантаження. Але батько, який сам усе життя займався спортом, вирішив боротися. Власноруч зробив турнік і почав тренувати сина щодня по дві години.
«Я ходив кілька днів темний, як ніч. Не міг прийняти, що моєму синові не можна рухатися. Моє батьківське серце підказувало, що я на правильному шляху», – каже Микола Миколайович.
Через чотири роки офіційний діагноз зняли. Лікарі не приховували здивування. Серце в Сашка відновлювалося після навантажень за хвилину, як у професійних спортсменів.
«Він став, як чемпіон. Серце чемпіона», – почув тоді батько.
У четвертому класі хлопчик, якому колись забороняли бігати, відтиснувся від підлоги 1000 разів за дві з половиною години.
«Це був його рекорд, хоча зафіксував його тоді лише я, – каже Микола Миколайович. – Відтоді спорт з Сашком залишився на все життя. Хоча б 50 відтискань він робив щодня».
У четвертому класі Олександр відтиснувся від підлоги 1000 разів за дві з половиною години. Фото: надане Ольгою Хоменко
«Мантра» та закон щоденної любові
Фізичну силу батько загартовував разом із силою духу. З дитинства він навчив Сашка «мантрі», яку той повторював щовечора: «Я здоровий хлопчик, у мене все добре, я доб’юся всього, чого захочу».
Але найголовнішим правилом у родині Хоменків був «закон любові». Коли Сашкові було років 5-6, батьки запровадили в сім’ї традицію: щодня говорити одне одному «Я тебе люблю». Це правило Олександр виконував до останніх днів життя, навіть із фронту він надсилав СМС або голосові повідомлення з цими словами.
«31 липня, за день до загибелі, ми розмовляли 40 хвилин, – пригадує Микола Хоменко. – Я йому сказав: «Синок, я тебе дуже сильно люблю». А він відповів: «Пап, у мене є три найголовніші людини в житті: ти, мама і Оля (дівчина, з якою він так і не встиг одружитися). Я вас усіх дуже люблю». Він завжди казав Олюні, що йому на війні простіше, ніж іншим, бо він «дуже залюблений». Ця любов його і вела».
Сашко був активним та ініціативним учнем, хоча й не прагнув бути відмінником. Одного разу, у сьомому класі, він прийшов до батька і сказав: «Я більше не хочу займатися спортом, я хочу стати художником».
Батько відповів спокійно: «Покажи роботи». Сашко пішов і через 20 хвилин приніс малюнки. Микола Миколайович одразу впізнав у них «перебивачки».
«Спортом ти будеш займатися далі. Колись ти мені за це «дякую» скажеш», – тоді відповів батько сину.
Минули роки, і вже з фронту Олександр зателефонував: «Пап, дякую, що ти мене так «ганяв». Я набагато витриваліший за всіх», – вже зараз з гордістю каже Микола Миколайович.
З дитинства Олександр також дуже любив книги, прочитав і подивився всі частини Гаррі Поттер і саме звідти взяв свій майбутній позивний – «Фенікс».
Олександр прочитав і подивився всі частини Гаррі Поттер і саме звідти взяв свій майбутній позивний – «Фенікс». Фото: надане Ольгою Хоменко
Шлях воїна
Після школи перед Олександром не стояло питання «ким бути». Він обрав шлях воїна. Родина зупинилася на Львівській національній академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного. Олександр марив десантом, але доля розпорядилася інакше – він став танкістом.
«Він був високий хлопець – 1,84 м. Для танкіста це навіть трошки забагато, – пригадує з посмішкою Микола Миколайович. – В академії він не просто вчився – він жив нею. Коли був відбір на парад у Київ, там треба було, щоб ріст був 1,86 м. Йому не вистачало всього двох сантиметрів. І що ви думаєте? Він піднявся на носочки і його таки взяли… Я знаю, для чого він це робив – він хотів, щоб ми з мамою ним пишалися».
Львівську національну академію сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного Олександр закінчив з відзнакою. Фото: надане Ольгою Хоменко
Академію Олександр закінчив у 2019 році з червоним дипломом. Як відмінник, він мав право обирати місце служби. Багато хто думав, що він повернеться ближче до дому, на Хмельниччину.
«Всі думали, він вибере рідний край. А він каже: «Ні, я поїду на Харківщину в 92-гу бригаду». Нам це не дуже сподобалось, бо це за сотні кілометрів, – пригадує батько. – Але для нас його слово було законом. Щоб він не вирішив – я його завжди підтримував, а мама тим паче».
З 2019 по 2022 рік Олександр пройшов дві ротації в АТО/ООС на Донеччині. Повномасштабне вторгнення застало його під Чугуєвом. Тоді він був старшим лейтенантом, командиром танкового взводу.
«Він настільки розбирався в навігації та комп’ютерних програмах, що міг бити по цілях за кілька кілометрів, навіть не бачивши їх на власні очі. Вираховував усе чітко по програмі, – не приховує вміння сина Микола Миколайович. – Командир роти йому потім казав: «Саша, на тебе росіяни полюють. Ми перехопили розмову, вони шукають саме тебе, бо ти їх дуже сильно «кошмариш».
У 2022 році Олександру запропонували очолити піхотну роту і він погодився. Тоді йому дали і звання капітана.
Куп’янська операція
Під час звільнення Куп’янська роті «Фенікса» поставили завдання імітувати основний наступ, щоб відволікти всі сили ворога на себе, поки інші підрозділи заходитимуть у місто з іншого боку.
«Він взяв увесь вогневий шлях на себе. Билися вони кілька діб безперестанку. Сашуня потім розповідав: «Раніше я думав, що танк – це «Бог» війни, але авіація – це найстрашніше. Вона просто полосує все навколо», – цитує слова сина Микола Хоменко.
Під час звільнення Куп’янська роті «Фенікса» поставили завдання імітувати основний наступ. Фото: надане Ольгою Хоменко
За успішне виконання цієї операції Олександра Хоменка нагородили орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня, який йому особисто вручив Президент України.
Та сам він завжди казав, що це відзнака цілої роти. «Один я – не воїн. Ми – команда. І цей успіх був заслугою всієї роти та побратимів, які стояли пліч-о-пліч», – цитує слова сина Микола Миколайович.
Загалом за час служби захисник був удостоєний 12 державних і відомчих нагород.
Також батьки Микола та Ольга Хоменки створили петицію про присвоєння Олександру Хоменку звання Героя України (посмертно). Долучитися до збору підписів можна за посиланням: https://petition.president.gov.ua
Загалом за час служби Олександр Хоменко був удостоєний 12 державних і відомчих нагород. Фото: надане Ольгою Хоменко
Бойовий шлях
За словами Миколи Миколайовича, Олександр постійно був на передовій лінії: ходив у розвідку, планував бойові дії, координував підрозділи й ніколи не відсиджувався за спинами інших.
Під час однієї з операцій його рота змогла повернути під контроль України УТР-2 – найбільший у світі радіотелескоп декаметрових хвиль, що належить Радіоастрономічному інституту НАН України. Територія була замінована, окупанти готувалися знищити унікальний науковий об’єкт разом із обладнанням та приміщеннями.
«Сашуня брав участь у боях на Харківщині та Донеччині – за Куп’янськ, Сватове, Бахмут, наступав на Берестове. Під час одного з боїв БТР, де він знаходився, наїхав на протитанкову міну. Він отримав поранення, контузію та опіки. Але головне, що всі бійці, які перебували в машині, залишилися живими. Після евакуації та лікування в госпіталі він повернувся до служби», – розповідає Микола Миколайович.
Під час одного з боїв БТР, де знаходився захисник, наїхав на протитанкову міну. Тоді Олександр отримав поранення, контузію та опіки. Фото: надане Ольгою Хоменко
Майор у 25 років
На початку 2023 року Олександр стає заступником командира батальйону, а вже в серпні цього ж року, у віці 25 років, йому пропонують очолити рідний танковий батальйон. Тоді він отримав звання майора.
Саме для цього батальйону він самостійно розробив прапор і плашку, які й нині використовує підрозділ 92-ї окремої штурмової бригади імені Івана Сірка.
Прапор і плашку для свого батальйону Олександр Хоменко розробив особисто. Фото: надане Ольгою Хоменко
«Він був воєнним генієм, – каже батько. – Він розробив і за допомогою спонсорів створив новий полегшений шолом для танкістів. Старі шоломи були важкі, від них шия боліла. Сашуня ж зробив сучасний, із новою апаратурою. А ще розробив унікальну навігаційну систему. Він хотів бачити на моніторі в штабі все, що бачить механік-водій у танку. Ставив камери, датчики руху. Навіть на похороні хлопці казали, що такого проєкту немає ніде в Україні. Він устиг його запустити, та завершити вже не судилося… загинув»
Розробки Олександра Хоменка. Фото: надане Ольгою Хоменко
«Буває так страшно…»
Попри високу посаду, Олександр ніколи не ховався за спинами інших. Він особисто об’їжджав усі позиції, часто під обстрілами. Батько згадує одну з розмов: «Він один раз тільки сказав: «Пап, ти знаєш, по-людськи буває так страшно… Але я солдатам цього ніколи не покажу. Якщо вони побачать страх у моїх очах – вони не підуть у бій». Тоді я йому пояснював, що боятися – це природно. Головне не дати страху заволодіти собою».
Вірність своїм людям
У свої 26 років Олександр Хоменко мав три вищі освіти та в червні 2024 року знову пішов вчитися до Національного університету оборони України ім. Івана Черняховського.
«В армії такий порядок, що коли ти дослужився до підполковника і в тебе немає диплома цього університету, ти далі не підеш. Тож він туди вступив у червні 2024 року. Йому пропонували вибір: або денна форма навчання, або заочна. Денна форма означала, що він їде з війни в Київ, ходить на пари, отримує зарплату. Але він обрав заочну форму. Він сказав мені: «Ти маєш мене зрозуміти – я бойовий офіцер. Я не зможу тут сидіти, коли мої хлопці там». Він обрав залишитися зі своїм батальйоном. Навіть попередні дипломи він захищав онлайн прямо з позицій», – пригадує Микола Хоменко.
Олександр Хоменко став майором у 25 років. Фото: надане Ольгою Хоменко
Історія кохання
Олександр та Ольга познайомилися наприкінці 2022 року в госпіталі, куди захисник потрапив після важкої контузії. Оля, медсестра за фахом, пішла на війну у 18 років – у свій день народження. Коли почалося повномасштабне вторгнення, вона разом із мамою та сестрою виїхала до Польщі, але серце кликало додому. Вона повернулася, щоб рятувати бійців.
«Симпатія в них закрутилася швидко. У жовтні познайомилися, а вже у грудні Сашуня зробив їй пропозицію. Він усе робив красиво, як справжній чоловік: замовив 101 троянду, зібрав десять своїх хлопців, і кожному дав по 11 троянд. Став на коліно», – пригадує батько захисника.
Олександр та Ольга познайомилися наприкінці 2022 року в госпіталі. Фото: надане Ольгою Хоменко
На вересень 2023 року пара планувала відпустку. Вони вже купили квитки до Африки, але … 1 серпня поблизу Харкова Олександр загинув…
Скорботним днем 7 серпня 2024 року стало для родини Хоменків та всієї Білогірщини: «на щиті» додому повернувся вірний син України Олександр Хоменко.
Живим коридором шани мешканці Білогірщини проводжали Олександра Хоменка до місця останнього спочинку. Фото: Білогірської селищної ради
Микола Миколайович згадує: «Коли приїхали його побратими на похорон, вони слухали, як ми його називаємо Сашуня, синок… А вони кажуть: «Ви ніби про іншу людину розповідаєте. Для нас він був «Миколайович». Уявіть, йому 26 років, а для дорослих чоловіків він був прикладом, найкращим командиром. Він взяв від мене жагу до справедливості і відповідальність до справи яку ти робиш, а від мами – безмежну доброту. Він був як всесвіт для нас. Ми ним жили», – каже Микола Хоменко.
Життя після…
Для батьків Сашко завжди залишається живим… у снах, знаках.
«Він часто приходить до нас у снах, – каже батько. – Завжди в такому сяйві, щасливий. Каже: «Мамо, не плачте, так мало статися». А мені наснилося, як я його обіймаю і кажу: «Синок, я чую твій запах, ти ж справжній». А він посміхається: «Не хвилюйся, пап, я спеціально прийшов, щоб ти мною натішився. Я тут живий».
На сороковий день загибелі Олександра на кухні подружжя Хоменків зупинився годинник – рівно в ту годину, коли серце Сашка навіки зупинилося…
«А ще якось його фотографія впала… впала так, що сама по собі ніяк не могла б упасти. Ми розуміємо: він подає нам знак, що він з нами, – каже Микола Миколайович. – Вже пройшло півтора року від його загибелі, а ми досі не знаємо куди нам далі рухатись і що робити, бо ми все життя жили ним. Він був і залишається нашим Всесвітом…»
Читайте також: Командир, який врятував побратимів ціною свого життя: історія захисника Віталія Гури з Кам’янеччини
