У статті використані матеріали з книги «33-й: Голод» Володимира Маняка, уродженця Хмельниччини, одного з перших дослідників Голодомору в Україні.
23 листопада Україна та світ вшановують пам’ять жертв Голодомору 1932–1933 років і масових штучних голодів 1921–1923 і 1946–1947 років. Ми згадуємо про мільйони людських життів, які Україна втратила внаслідок Голодомору і масових штучних голодів… О 16-й годині в цей день відбудеться загальнонаціональна хвилина мовчання. Кожен в цю мить може запалити свічку як символ пам’яті і таким чином згадати усіх, хто загинув внаслідок штучно створеного голоду…
Найбільше людських життів забрав голод в 1932–33 роках: під час геноциду було знищено близько 10-ти мільйонів українців. Встановити точну цифру убитих голодом – важко: комуністичний режим зробив все можливе, щоб приховати наслідки свого злочину.
До теми: Голодомор на Хмельниччині: про що свідчать архівні документи з грифом «цілком таємно»
Утім, сотні тисяч розсекречених документів та розповіді тих, хто пережив ті часи, – свідки того страшного злочину радянської влади. Одним з перших ще у 1987 році ці спогади розпочав збирати Володимир Маняк – письменник і публіцист, автор Народної Книги-Меморіалу «33-й: Голод». Саме Володимира Маняка (він був родом з Хмельниччини, села Криштопівка, що на Волочищині) вважають одним із перших дослідників Голодомору в Україні. Допомагала йому дружина Лідія Коваленко, яка працювала журналісткою.
Як зазначають в Національному музеї Голодомору-геноциду, за 4 роки подружжя розшукало унікальні архівні документи та записало свідчення близько 6 тисяч очевидців трагедії. Понад тисячу із них упорядкували і представили у книзі «33-й: Голод: Народна Книга-меморіал». Це були найперші свідчення, зібрані в Україні про події 1932-1933 років та, що важливо, – від людей, які пережили Голодомор й у деталях пам’ятали пережите. Книга «33-й: Голод» є на сьогодні найбільш повним документальним джерелом, в якому зібрано свідчення очевидців про Голодомор в Україні.
До теми: Чорна сповідь: три історії з 1933-го
На жаль, книга Володимира Маняка «33-й: Голод», яка вийшла друком в 1991 році, жодного разу не перевидавалася. Тож видання вже стало раритетним.
Нині сайт «Є ye.ua» публікує декілька розповідей очевидців з книги «33-й: Голод», записаних на Хмельниччині.
Спогади Федора Васильовича Бортняка, народився 1910 року в селі Свіршківці Чемеровецького району:
«Батько мій був сторожем, мати з сестрою в ланці, хліба зовсім не дали на трудодень. Люди зачали пухнути. В нашому селі було до півтори тисячі жителів, з голоду померло 370 душ. Я робив на будівництві. Якось на полуднє пішли хлопці на колгоспний город набрали огірків за пазуху, дали мені кілька, йду з тими огірками додому, а на стежці стоїть Петро Бортник. Стоїть такий пухлий, нещасний, жалібно дивиться на мене. Дав йому два огірки, а він мені руку цілувати. Іду далі. Старий назустріч, на п’ятах сичі, іде, а за ним сикає — сик-сик. Віддав йому ті огірочки, вже сам не маю що додому нести. Велика біда була. Де не ступиш — пухлі. Спочатку були такі хлопці моторні, по тридцять шість косарів виходило на сінокіс, потім той там помер, той там…»
Спогади Ганни Пилипівни Щесняк, народилася 1927 року в селі Слобідка-Кальнянська Деражнянського району:
«Тане сніг, течуть води, серце тягне радість до себе, а радощів нема ніяких. Народ голодний, голий, босий, і їдять воші на пні. Нічого нікому не цікаво. І нігде кусочка хліба не можна найти, нігде… Ми вже так того літа чекаємо, бо виходу нема ніякого. От у липи появляються бруньки, діти від рання до вечора сидять під липами і на липах і їдять ті бруньки. В нас в селі коло церкви є липи, а більше нема нігде. А бруньки з липи мусили б бути добрими. Вся весна була така, що людей понаходило – не знати які вони і звідки, рилися в городах, гляділи гнилої бараболі. По городах стільки ходило людей з сапами, що це вже увійшло ув звичай, сумно було дивися. Голодний народ, а голоду плотом не відгородиш».
Спогади Максима Петровича Божика, народився 1921 року в селі Криштопівка Волочиського району:
«Уже в січні й лютому було видно, що на село впала страшна біда. Осередки із стебел кукурудзи були неабияким харчем. А напровесні, коли щез на полях сніг, люди, наче журавлі на болоті, ходили по полю, збирали мерзлу картоплю і пекли з неї млинці. Кульмінаційним пунктом голоду 33-го був червень. Їли варену лободу, яку чомусь звали «волоком». Від цієї страви швидко опухали, а від гірчиці втрачали пам’ять і тоді творили страхіття… Житель села Токайчук Степан Гнатович в гніві, коли четверо його дітей, плачучи, просили їсти, одну дитину задушив у колисці подушкою, а двох вбив, вдаривши головою об одвірок, і кинув у льох. Лише старший син Сашко спасся, втікши з дому, і дожив до наших днів. Правда, після цього село нарекло його Недобитком. А тому бідолашний Недобиток мусив виїхати із села на постійне місце мешкання аж у Херсонську область. Вимирали цілі сім’ї, особливо діти, пристарілі люди. У Гладуна Олекси Савича померло протягом кількох днів четверо дітей. Не спасся від смерті і він сам».
Спогади Миколи Іовича Рурінкевича, жителя села Нова Гута Новоушицького району:
«Наше село мале, то в нас від голоду померло 10 чоловік. А по сусідніх селах вимирала половина людей. На базарі у Вербівці я бачив таку картину. Ішла жінка й несла пляшку з олією, пляшка випала з рук і розбилася. Звідусіль позбігались жінки, впали на те місце, де розлилась олія, почали землю шкребти пальцями й запихати в рот… Отака була наруга над людьми. Вже після голоду сільські активісти перебивали погрозами всякі розмови про це страшне гope. Людям хотіли втовкмачити, ніби чесні колгоспники з голоду не пухли і не вмирали, а пухли й гинули ледарі. Але ж усі знали, що це неправда».
Спогади Олексія Аполлоновича Чешньовського, народився 1922 року, село Свіршківці Чемеровецького району:
«По хатах ходили бригади «буксирів», забирали все до останньої квасолини чи кукурудзяного качана. Бувало, хтось із обачних селян «ховав» у горщику кілограм зерна чи насипав у глечик зо дві пригорщі квасолі. Бригада це знаходила і викривала господаря як «куркульського саботажника». Отак наша сім’я на зиму 1932/33 року залишилася без зерна. Поки була картопля, ще якось перебивались. Насунулася страшна голодна весна. Люди почали пухнути. Ходили в ліс, збирали лавриків, слимаків, але їх трудно було знайти, бо цим промислом займалося все голодне село. Ні кропиви, ні лободи вже не можна було нарвати – все винипав пухлий люд. Ми, дітлахи, лазили на липу, щоб наїстися листя, бо воно не таке гірке, як листя інших дерев. Якось пішла чутка, що на базарі в Лянцкоруні (нині Зарічанка) можна купити за 20 карбованців буханець хліба. Це за два десятки кілометрів від наших Демковець. Подався я по селах, щоб якось розжитися на ту хлібину: негоден був дивитися на опухлу маму, що вже й не підводилася. Через чотири дні я повернувся додому, на подвір’ї побачив людей, які зібралися ховати мою маму. Так вона й не поїла мого хліба. А через два тижні після матері помер і батько. Ми, троє дітей, зосталися круглими сиротами, пішли по жебрах. У Демківцях померло голодною смертю 310 душ, це в невеликому селі, де всього було до 1000 жителів. Були такі дні, що помирало по 8-10 душ. Йде селом опухла людина, сіла, знесилена, під тином і вже не встала…»
