«Від війни до війни живе людина, я тобі скажу, і лиш потому до смерті…» — звертається до глядача одна з героїнь вистави «Мами́» Михайлина, яка є втіленням позапросторової та позачасової долі української жінки. Її голос зринає у збірці однойменних оповідань культової авторки національної літератури Марії Матіос. Виставу у режисерському прочитанні Анжеліки Чорнойван та майстерному втіленні трупи Рівненського обласного академічного українського музично-драматичного театру пощастило побачити і відчути хмельницькому глядачеві напередодні.
Одразу відверто зізнаємось, що з особливим передчуттям прямували наші кореспонденти того вечора до обласного академічного музично-драматичного театру ім. М. Старицького, адже творчість письменниці Марії Матіос – та перлина сучасної літератури, яка ще понад двадцять років тому дійсно закохувала у своє і через слово відкривала історичну правду про час та особистостей, які будували українство та насичували його не гаслами, а сенсами.
Так, два романи зі шкільної програми випускних класів розривали дитяче уявлення про українську літературу і зшивали зі шматків нове розуміння суті вікової боротьби за ідентичність та право на життя – «Марія» Уласа Самчука та «Солодка Даруся». Тож, як письменниця Матіос, на долю якої випала найбільша трагедія – втрата сина, змогла перетворити біль на літературне полотно й якими мистецькими акцентами обрамили сповідь матерів митці зіркового театру Рівненщини – ми просто не могли пропустити.
До слова, зазначимо, що у нашому місті показів вистави «Мами́» було два. Так, на перший показ були запрошені безпосередньо осиротілі жінки – матері, дружини, сестри наших захисників і захисниць. За словами митців Рівненського обласного театру, на цей показ завітало понад 730 глядачок. І тут могли б постати питання про доцільність мистецького роз’ятрювання рани, яка і так далека від загоєння. Але дамо передчасну відповідь, над якою довелося міркувати понад ніч. Так, такий досвід має місце одразу з кількох причин. Перша – про ретравматизацію. Наскільки можна ретравмувати жінку, яка вже втратила сенс, пережила найстрашніші миті життя, які назавжди осіли попелом мрій про майбутнє її нащадка? Друга – незамовчування теми, теми, яка голосить зусібіч, адже наша земля на превеликий жаль щоденно втрачає кращих синів і дочок. Тож говорити, а особливо мовою мистецтва, про це варто, і строку давності для цього не може бути, адже це наше сьогодні. Інший аспект – «як»: як говорити, якими словами і медіа, щоб не перетворити цю повідь на кон’юнктуру і «танець на кістках».
Зазначимо, що ці покази стали можливими у Хмельницькому за ініціативи Хмельницької обласної ради спільно з Рівненською обласною радою для матерів, родин загиблих та безвісти зниклих Захисників. Так, і на другий показ вистави завітало понад сотню рідних наших загиблих або зниклих безвісти Героїв та Героїнь.
Тому далі – про зміст, гру, історичну правду та емоції зали
Навіть якщо не читати оповідання-основу вистави, висновок про тему та основний настрій «Мами́» можна зробити, просто звернувши увагу на постер дійства. Особисто для нас він дуже перегукується з постером до кінофільму «Лобстер» режисера Йоргоса Лантімоса. В обох випадках художник вже готує глядача до теми відсутності, втрати, раптової одинокості.
Дійство вистави «Мами́» розпочинається з якоїсь чуттєво-сакральної, ніби в просторах храму, ходи солісток, які поволі спускаються до сцени, оповідаючи кожна свою історію втрати. За жіноцтвом, припадаючи на ногу, у бурхливій жестикуляції рухається молодик, схожий на прошака, калічку. Так на хлопця і озивається одна з жінок, мовляв, якщо щось із нею станеться, кому ця дитина буде потрібна. На цих словах хлопець вмощується під сценою, як мале дитя, і замовкає. Троє солісток дарують залу молитву – за тих, кого стратили назавжди. На сцену з глядацької зали підіймається жінка у хустці, звертаючись до нього – сина. Звертається як до світла, променю сонечка, полохливого руху птаха, адже шукає його присутності у кожній миті життя без нього. Звучить перша історія, таких історій мамів, об’єднаних однією темою найстрашнішої втрати, ми за дві години вистави почуємо ще чотири. Розкидані в просторі, часі, умовах – вони об’єднані горем, яке кожна переживає по-своєму. В цих історіях живе й історія авторки – пані Марії, яка теж втратила єдиного сина Назарія кілька років тому.
«Такої чорної і твердої дороги немає більше ніде у світі, як дорога матері до могили Сина», — так оповідає твір, і ці слова луною голосять у кожному свідомому серці, незалежно від того, чи воно пізнало радість материнства, адже кожен із нас колись йшов дорогою втрати. Це усвідомлення особистого горя за 11 років війни зрощується у національне, адже щоденно ми проходимо повз сотні наших співгромадян, які ладнають біля «кубів» квіти і лампадки.
За виставу ми познайомимось з головними героями – хлопцем Віталіком та його матір’ю Веронцею і проживемо з ними всю прикрість часу і обставин. Разом ми відправлятимемо Віталія в АТО добровольцем. Разом чекатимемо від нього дзвінків і відчуватимемо кожний порух його здоров’я, як його матір здригатиметься від кожного кашлю у слухавці. Разом з нею, Веронцею, загубимо зв’язок і сподіватимемось, так даремно сподіватимемось на його відновлення. А далі ми будемо шукати його у списках – живих, мертвих, зниклих, допоки не знайдемо рештки у трьох пакетах. Допоки не випростаємось біля хрестів з номерами, під одним з яких він – її Віталічок. А ще – ми будемо вишивати рушники різними стібками й узорами – і калиною, і виноградом, залежно від регіону України, з якого був безіменний захисник.
Доля нашої героїні Веронці – у гострому стані війни непоодинока, вона наскрізно просочила наше суспільство і продовжує всотуватися кров’ю майбутнього в сучасну історію нашої землі.
Марія Матіос у своєму творі та режисерка Анжеліка Чорнойван в інсценізації повертають нас до історії цих земель на прикладі долі ще однієї матері – Михайлини, що втратила сина ще в роки Другої світової війни, бо він воював за Україну і був знищений саме за це.
А ще мистецький рупор правди – «Мами́» — являє нам ще одну сторону актуального стану речей – долю наших захисників і захисниць, які повертаються з пекла війни у мирне життя, і як це мирне життя затискає їх у лещата нерозуміння, іноді смертельного:
«А насправді ти там лиш молишся і сто разів або кричиш, або лиш шепочеш «мамо!» – навіть якщо в тебе вже нема мами. Солдат на війні згадує і кличе тільки Бога і маму, і більше нікого!» – оповідає один з героїв, який внаслідок ПТСР опиняється в реабілітаційному центрі при психіатричній лікарні.
Ця вистава не просто розкриває очі, вона розриває груди болем усвідомлення, що це відбувається тут і зараз, і ти дивишся її вже не очима, а розрізаним навпіл серцем:
«Вистава «Мами» – це вистава не лише про матерів, чиї діти загинули, зникли на війні, чи зараз знаходяться в зоні активних дій. Це вистава про усіх жінок, про емоції в яких живе Україна, про наше коріння та нашу душу. Не можна сказати, що ця вистава психологічно важка. Вона вимірюється зовсім іншими висловами. Надзвичайно глибока, яка підіймає з нашого єства усе те, про що не прийнято говорити в голос. Не прийнято плакати, не прийнято кричати, щоб не зіпсувати настрій людям, які емоційно знаходяться поза сучасними подіями. Оскільки театр зараз постійно співпрацює з різними медичними закладами, в яких перебувають військові, що проходять реабілітацію, усі персонажі вистави були до болю впізнавані. Теми, про які вони говорять – ідентичні та максимально правдиві. І щоб узагальнити відгук про цю виставу, можна сказати – що вона про те, що потрібно слухати і чути! І не лише біль інших людей, але й власний! Щоб разом, в загальній підтримці та взаємодопомозі вилікувати ці глибокі болючі рани нашої України!»
— Марина Бортник-Гулевата, театрознавиця, керівниця літературно-драматургічної частини театру ім. М. Старицького
І ось, коли від емоцій і переповненого співчуттям ти майже не дихаєш, тебе вивільняє слізьми заключна молитва – за них: синів, дочок, за проміння і голуба, за світло, яке шукаємо і обов’язково знайдемо. Лунає дзвін, глядацька зала вибухає оваціями і тим, що слід озвучувати щоденно, хоча б перед собою: моя країна знову втрачає кращих, вічна шана і пам’ять їм.
На сцену виходить директор та художній керівник Рівненського театру, народний артист України Володимир Петрів, який розповідає, що цей артпроєкт розпочався у вересні 2025 року, відкривши 86-й театральний сезон Рівненського театру. Хмельницький став четвертим містом у межах туру, який за планами має охопити всю Україну. Виставу «Мами́» вже побачили глядачі Дніпра, Житомира та Луцька, наступними містами будуть Одеса, Миколаїв, Івано-Франківськ, Вінниця, Полтава, Кропивницький, Ужгород.
Під оплески зали на сцену виходить письменниця Марія Матіос, яка наголошує, що сказала у своєму творі усе, але для цього вечора наводить цитату матері українського захисника, яка була на прем’єрі вистави в Рівному восени минулого року. Син жінки – рівнянин Іван Климчук – загинув під Бахмутом 19 грудня 2025 року, як не прикро, в день народження пані Марії Матіос:
«Тоді після прем’єри до мене підійшла Тетяна Василівна і сказала, що саме під час вистави зрозуміла, що її син загинув не даремно. Не даремно! Адже ці діти гинуть за те, щоб їхнім матерям не прострілювали череп сучасні енкаведисти. Тож Слава нашим Героям!» – на цих словах вся трупа і авторка Марія Матіос стають на коліна перед нашими полеглими Героями та Героїнями.
Важливо зауважити, що рівняни привезли до Хмельницького повноцінний мистецько-соціальний проєкт, який включає учасницьку складову. Так, Володимир Петрів розповів, що на виході з зали кожна матір, дружина або родич, який втратив на війні близьку людину, може взяти конверт, на якому вже вказана зворотна адреса. В цей конверт людина може покласти написану історію свого захисника чи захисниці, щоб у подальшому створити Книгу пам’яті про наших Героїв.
На завершення, розчулена щирим прийомом хмельничан, Марія Матіос дала настанову глядачам – бути добрішими до оточення, адже сьогодні, за словами письменниці, нас оточують люди, які пережили окупацію та інші жахи війни. Так, пані Марія звернула увагу на одну з глядачок вистави – Наталю Тищук, яка була змушена полишити рідний Соледар і знайти прихисток у Хмельницькому. Марія Матіос з теплом розповіла, що досі зберігає як реліквію кілограм солі з Соледару, яку їй презентувала пані Наталя.
Як сприйняли цю тему колеги митців з нашого театру, ми спитали акторку театру ім. М. Старицького Анастасію Болюх:
«Енергетика Рівненського театру вражає до глибини душі. Кожен учасник цієї трупи має чітке розуміння своєї мети, що відчувається в кожному моменті на сцені та пронизує залу до останнього ряду. Театр – це справжнє колективне мистецтво, і ця команда є беззаперечним його доказом. Коли я думала про виставу, мене тривожило, як її сприймуть матері загиблих, котрі були присутні у залі. Особисто мені вистачило тієї глибини болю та проникливої гри акторів, щоб перейнятися всім змістом. Усе було виконано зі стислістю та смаком, жодних зайвих деталей чи виплесків емоцій, – тільки те, що було потрібне. Тема втрати нині дуже актуальна, і саме через мистецтво про це потрібно говорити. Головне – не ускладнювати зайвим, а залишитися щирим та правдивим у кожному жесті й слові. Ця трупа, що є до того ж і моєю Alma mater, повністю виправдала це завдання на всі сто відсотків.»
— Анастасія Болюх, акторка театру ім. М. Старицького
Наостанок: якщо мистецтво не говорить про біль, тривогу, правду сьогодення – це не мистецтво. Вистава «Мами́» – це мистецтво високої ноти трансляції дійсності, тож — Браво!
Всі новини на одному каналі в Google News
Підписуйтесь та оперативно слідкуйте за новинами у Телеграм, Вайбер, Facebook
