багаті країни ухиляються від кліматичних дій

Дослідження, опубліковане в Nature Communications, викриває системну упередженість у кліматичній політиці, яка дозволяє розвиненим країнам уникати відповідальності, зберігаючи привілеї за рахунок вразливих держав.

Згідно з аналізом, поточні методи оцінювання кліматичних зобов’язань заохочують держави з високими викидами до зволікання. Як зазначає Ян Робіу дю Понт, “країни з великими історичними викидами винагороджуються за бездіяльність, тоді як менш розвинені країни змушені робити більше”. Це перекручує суть принципу справедливості, закладеного в Паризькій угоді, яка вимагає амбіційних і пропорційних зусиль від усіх.

Ключовою новацією дослідження є підхід, заснований на історичній відповідальності та поточній спроможності держав. Такий розподіл глобального вуглецевого бюджету передбачає, що багаті країни мають скоротити свої викиди швидше й глибше. Це також вимагає від них надання фінансування менш розвиненим країнам для пом’якшення наслідків кліматичної кризи. Автори підкреслюють, що “розрив між обіцяним і справедливим” особливо значний у США, Австралії, Канаді, ОАЕ та Саудівській Аравії.

На малюнку показано, як національні кліматичні зобов’язання (NDC) співвідносяться з глобальними траєкторіями, які обмежують потепління в межах від 1,5 °C до 4 °C. Згідно з підходом, запропонованим у дослідженні, глобальні викиди розподіляються таким чином, щоб відображати справедливість і рівність. Кольори показують, чи є зобов’язання країни достатньо сильним, щоб відповідати траєкторії 1,5 °C, чи, навпаки, відповідає слабшим траєкторіям (2 °C, 3 °C або 4 °C). Джерело: Yann Robiou du Pont, et al., Nature Communications.

Юридичний вимір питання стає дедалі важливішим. У знаковому рішенні від 23 липня 2025 року Міжнародний суд ООН підтвердив обов’язок держав запобігати шкоді клімату, посилаючись на міжнародне право. Це доповнює позицію Європейського суду з прав людини у справі KlimaSeniorinnen, де суд визнав “недостатню кліматичну політику як порушення прав людини”. Такі прецеденти підвищують роль судів у забезпеченні підзвітності там, де політика зазнає невдачі.

Новий підхід також викриває хибність “рухомих цілей”, коли оцінки будуються на зростаючих базових рівнях викидів. Це дозволяє урядам імітувати прогрес без реального скорочення. Вимога негайного скорочення — замість поступового зниження — радикально змінює роль великих економік у кліматичному балансі. Зменшення розриву можливе лише через амбіційну політику та масштабне фінансування у глобальному масштабі.

Автори стверджують, що скасування механізмів винагороди за бездіяльність сприятиме справедливішому розподілу навантаження. “Це не просто питання моралі, а передумова досягнення кліматичних цілей”, – йдеться у висновках. Судові органи, наукова спільнота і громадськість тепер мають інструменти для впливу на зміну кліматичної політики, яка базуватиметься не лише на прагненнях, а на справжній відповідальності.