На завдання поблизу села Кринки він ішов першим. Життя воїна обірвала куля снайпера.
Олександр і Лілія познайомилися у 2009 році в Києві, де тоді мешкали. Разом торгували на ринку. Поступово дружба переросла у міцні стосунки. Через два роки одружилися, невдовзі народився синочок Ярослав.
«Щоб прогодувати сім’ю чоловік шукав підробітки, тривалий час був на заробітках за кордоном, – почала свою історію Лілія Ковальчук. – Він був професійним зварювальником, вмів працювати з різними металами, на різних зварювальних апаратах. Тому й цінували його за золоті руки.
На фото: Про військові будні Олександр не любив розповідати. Казав дружині, щоб думала, що він – на роботі. Фото з сімейного архіву.
Якось на початку лютого 2015 року прийшов додому, а тоді ми жили на його рідній Вінниччині, і сказав, що через два дні йде на війну. Я ще посміхнулася: знаєш, скільки треба документів зібрати, щоб контракт підписати… А він мені: «Я вже все маю. І контракт підписав». Певне знав, що якби сказав наперед – не пустила б. Але Саша по життю був таким: якщо щось задумає – з наміченого шляху не зійде».
З того часу чоловік виконував бойові завдання у складі 59-ї окремої мотопіхотної бригади. Здебільшого воював на Донеччині, поки в кінці 2019-го не отримав поранення. Як розповіла дружина, осколок пошматував ногу, зачепив нерв. Тож при довгій ходьбі починав кульгати.
На фото: Олександр Ковальчук найбільше мріяв, щоб на Україні був мир, щоб його рідні жили у вільній державі. Фото з домашнього архіву.
«Сашу списали зі служби за станом здоров’я, – каже Лілія. – Був удома, знову звикав до цивільного життя, повернувся до основної своєї спеціалізації. Пам’ятаю, якраз на свято Миколая у 2021 році за вечерею чоловік кілька разів висловив передбачення, що скоро буде велика війна. Ми тоді навіть вірити не хотіли у те, що казав. Але він потроху скуповував для себе одяг, взуття, речі, необхідні для військових…
Вранці 24 лютого він зателефонував мені з Вінниці, де був на роботі: «Війна». Я спитала, де він, бо в слухавці чула якийсь гул. «Штурмуємо ТЦК, йду записуватися», почула у відповідь».
На фото: Зарплату Олександр Ковальчук переказував дружині, а бойові, як і інші бійці, витрачав на необхідне для підрозділу. Придбав машину, яка й досі на передовій. Фото з домашнього архіву.
Наступного дня у жінки помер тато. Олександр же був вже на півдорозі до Миколаєва…
Про військові будні він не любив розповідати. Казав дружині, щоб думала, що він – на роботі. Через смугляву шкіру та темне волосся, довгу бороду, які інколи не встигав голити, отримав позивний «Чечен». Вже згодом від його побратимів Лілія дізналася, що довелося побувати у багатьох гарячих точках. «Легше розповісти де не був, ніж про те, де прийшлося воювати», зізналися його товариші.
На фото: Олександр Ковальчук був командиром розвідників. Фото з домашнього архіву.
«Саша був командиром першого розвідувального відділення 137-го окремого батальйону морської піхоти – елітного підрозділу у складі 35-ї окремої бригади морської піхоти ВМС ЗСУ. Мав принципову позицію, відстоював правду та був чесним і справедливим. За що й не раз перепадало від керівництва. Особливо хвилювався, коли не могли забрати тіла українських бійців з поля бою. Тоді, навіть інколи порушуючи наказ командування, під кулями та в небезпечних умовах таки повертався по загиблих. Він вважав, що кожна родина, яка втратила близьку людину, має право ходити на його могилку», – розповіла дружина.
«Чечен» два тижні був на навчанні у Великобританії, але дружині казав, що наші бійці багато чому можуть навчити заморських союзників… За її словами, Олександр жив війною. Був нещадним до ворогів. За його голову рашисти навіть пропонували винагороду…
У короткі нечасті відпустки, коли випадало побувати вдома, Олександр Ковальчук завжди провідував могили побратимів. Вдома був постійно на телефоні, тримав зв’язок із побратимами. За словами Лілії, жодного разу не добув усю відпустку – поспішав до своїх хлопців.
«Став дуже замкнутий, нікуди не виходив, не любив голосні звуки. Мав дуже неспокійний сон, щоразу зривався, коли чув якісь звуки. Навіть підійти і обійняти ззаду без попередження, як колись, не могла – війна внесла свої корективи в його поведінку, вплинула на психіку…» – зізналася жінка.
Востаннє подружжя бачилося 23 вересня 2023 року.
«Чоловік наполіг, щоб я отримала водійське посвідчення. Купив мені машину. Тож я поїхала до нього на побачення до Кропивницького, куди його відпустили на два дні. Проте вдалося побути разом лише день, бо Саші зателефонували і сказали, що є робота».
По телефону чоловік не любив говорити довго. Лише по суті і у справах. А тоді більше години спілкувався з Лілією по вайберу. Говорили про все і ні про що: домашні дрібниці, що купити сину, як справи у школі, про роботу… Вже на завершення розмови попередив, що йде на завдання. На кілька днів. «Якщо тиждень не виходитиму на зв’язок – починай мене шукати», мовив до дружини наостанок.
«14 жовтня я поїхала з сином на базар. Скинула Саші фото на вайбер. Але він його не дивився… Наступного дня зателефонував його друг і запитав, де Саша. Тоді я зрозуміла, що щось трапилося. Набрала його командира. І почула найжорстокіше: «Ліля, прийми мої співчуття…»
А через кілька годин дружині принесли сповіщення.
На Фото: За сумлінну службу Олександр Ковальчук нагороджений відзнаками оперативного командування «Південь», «Хрест розвідки», медалями «Захиснику Вітчизни», «За поранення», орденом «За мужність» ІІІ і посмертно – ІІ ступеня. Фото надане дружиною.
Вже згодом, після похорону, побратими «Чечена» розповіли жінці як загинув її чоловік.
«Як командир, він мав йти в кінці групи, або всередині. Але Саша пішов першим. У шию поцілив ворожий снайпер. Шансів на життя не було жодного», – знову переживає нестерпний біль утрати Лілія.
Трагедія сталася неподалік населеного пункту Кринки, на Херсонщині. Жінка каже, що все своє життя буде вдячна хлопцям, які, ризикуючи власним життям, таки змогли забрати тіло коханого.
Поховали Захисника на Поділлі. Йому назавжди буде 33 роки. До могили часто навідуються побратими, дякуючи за врятовані життя.
Нині в родині свято зберігають передані речі чоловіка і тата: шеврон, запальничку і прапор України з краплинками його крові. Їх він взяв у свій останній похід.
Читайте також: «Душа в місті Марії»: у Хмельницькому презентували книгу про захисників Маріуполя
