Щоб уникнути додаткового навантаження на психіку, не варто прив’язувати себе до дат.
Чому дати народження загиблих, дні вшанування, річниці, пов’язані зі спільними історіями життя, є потужними тригерами для матерів, дружин – розмова з Ларисою Подкоритовою, кандидаткою психологічних наук, доценткою кафедри психології та педагогіки Хмельницького національного університету.
– Ці дати нагадують про загиблу людину, про те, що її вже немає серед живих. І можливості привітати, побути разом більше немає. Це наповнює болем, – каже психологиня.
– Чи варто людям, які втратили близьких, зокрема на війні, часто брати участь в подіях, присвячених вшануванню Героїв на кладовищах, на майданах тощо. Особливо якщо ці дні дуже важко проживати емоційно, психологічно… Чи обов’язково йти на всі вшанування, на які запрошують, матерям, дружинам, батькам, сестрам та іншим родичам загиблих Захисників?
– Тут немає універсальної поради. У таких випадках важливо орієнтуватися на свої внутрішні сили: скільки є енергії, ресурсу, який фізичний і психічний стан тощо. Якщо є відчуття, що немає сил, то краще себе не змушувати. Альтернативою може бути молитва за загиблого, якщо людина віруюча. Можна навіть подумки поговорити з людиною, яка загинула, це цілком нормально. Якщо немає сил іти зараз, можна піти потім, коли сили з’являться. Взагалі не варто прив’язувати себе до дат. Це накладає на психіку додатковий вантаж обов’язку, з яким може бути важко впоратися, адже багато енергії іде на проживання горя від втрати близької людини. Комусь паузи необхідні, а комусь вони, навпаки, додають труднощів у горюванні. Тому варто розвивати здатність слухати і чути себе, а не те «що люди скажуть, що люди подумають».
У цілому і людям, які у горі, і тим, хто поруч із ними, найважливіше пам’ятати, що процес горювання є індивідуальним: він по-різному відбувається у кожної людини, і кожній потрібен різний час на це.
– Порадьте, як взаємодіяти із тими, хто втратив рідних.
– У першу чергу пам’ятати, що кожна людина проживає горе по-своєму. Навіть якщо вона не виражає свій біль зовні, він все одно має велику інтенсивність всередині. Уникати фрази «Я вас розумію», бо кожній людині болить по-своєму. Уникати порад, особливо на кшталт «все буде добре», «все владнається» тощо, бо не буде все добре, як раніше. Але людина поволі проживає цей біль, і важливо її у цьому підтримати, хоча би тим, щоб бути поруч. Не уникати розмов про втрату, але і не ставити некоректних запитань, наприклад, як загинув, як помер тощо. Краще запитати про те, ким людина була, чим цікавилася тощо. Найкраще – уважно слухати, не перебивати і коректно висловлювати співчуття: «Я співчуваю Вам», «Співчуваю Вашому горю». Уникати оціночних суджень, наприклад: «Он місяць тому сина поховала, а вже пішла виставу дивитися». Людина має бути активною і залученою до суспільства настільки, наскільки це можливо.
Не силувати людину до того, що «треба», «витягувати» її з горя, «завдавати добро»: ми не знаємо, що насправді потрібно людині, скільки їй необхідно часу для проживання втрати. Поважати людину замість того, щоб жаліти її.
