Не так лякали постійні вибухи, як те, що орки ввірвуться в домівку, зізнаються Шевченки
«Війна! Тобі 5 хвилин на збори», – Вероніка чітко почула слова, що лунали у слухавці чоловікового мобільно вдосвіта 24 лютого 22-го. У самому халаті вибігла за коханим на вулицю. «Все буде добре», – поцілував дружину Іван, сідаючи в автівку. Зовсім поблизу лунали потужні вибухи, рідними Олешками, що на Херсонщині, сунули ворожі танки. «Сьогодні не працюємо», – подзвонили вже їй із «Дунапак Таврії», підприємства, на якому багато років трудилася оператором пакувальних автоматів. Вулицю сповнювали перелякані сусіди. «Зараз усе вирішиться, і все буде добре», – мовила Ніка, розуміючи, що від неї, дружини військового, чекають бодай якогось роз’яснення.
Родина Шевченків сумує за колишніми щасливими розміреними буднями
Як вона відмовлялася вірити у початок великої війни на тлі тієї, що вже вісім років тривала! Як переконувала знайомих і колег, що нічого подібного не станеться! І цю віру підкріплював у коханій чоловік, який по пів року й більше бував у гарячих точках Луганщини та Донеччини, ніколи не розповідав рідним того, що насправді доводилося звідати, і завжди запевняв, що все буде добре.
Покидали рідне місто з інформативною для орків табличкою
Ще додивлялися останні безтурботні сни у рідному домі 9-річний Артем і 8-річний Арсеній. Попервах 28-річна Вероніка Шевченко разом з 58-річною ненькою, як і всі, гортали стрічки новин, і твердо вірили, що за день-два оте пекло, що швидше нагадувало чи то дурний сон, чи то невдалий фільм вкрай безтолкового режисера, скінчиться. Друзі, знайомі, сусіди стрімко покидали рідне місто. Як же не хотілося залишити 1,5 -поверховий будинок, який зводили мама з бабусею; який Ніка з чоловіком, роками заробляючи, облаштовували; у якому вже була усеможлива побутова техніка; у якому лише 6 лютого з’явилася омріяна десятиріччями велика плазма – Іван подарував її дружині на день народження.
«Олешки в окупації з першого дня й, на жаль, донині, – розповідає Вероніка. – Колони ворожої техніки зайшли до нас, як до себе додому, і продовжували, сіючи смерть, паніку, страх, господарювати. Вибухи були майже безперервними.
Цих двоє членів родини теж поїхали з ними
Ми перебралися до підвалу. Настелили там пледів й одіял, постаскували усе необхідне. Вікна позавішували. Світло то щезало на кілька днів, то ненадовго з’являлося. Холод страшний. Газу не було. Моя приятелька з чоловіком поділилися з нами продуктами й дали маленьку електричну плитку, яка фактично й врятувала нас від голоду. Полиці магазинів одразу спорожніли. На руки продавали лише по одній одиниці з чогось наявного: упаковку вермішелі чи гречки. Пекарня «Алмаз» відпускала по буханці хліба. Але аби бодай щось придбати, потрібно було вистояти кілометрові черги. Я виїздила скутером, а коли скінчилося пальне -велосипедом, о шостій ранку, до обіду простоювала у черзі. Містом розгулювали «бетеери» і озброєні орки. Дехто з місцевих, коли розпочиналися обстріли чи сунула техніка, залишав чергу й мчав додому. Адже то насправді була фатальна лотерея: чи вцілієш ти, допоки щось купиш. Але і додому йти впорожні не було як: дітям потрібно було хоч щось їсти. Бувало, їду, з пакетом роздобутих харчів, від наставленого дула автомата з грудей вискакує серце, молишся: хоч би не вбили й не відібрали продуктів. А коли вдається з провізією дібратися додому, даєш дітям хліб навпомацки й радієш: ще один день подарував Всевишній.
Дякують Шевченки й за прихисток в дитячому садочку
Вискакували місцеві з магазину й коли туди затарюватися вдиралися рашисти. Ті набирали алкоголю, а з обіду й до ранку, хизуючись зухвальством й демонструючи ницість, влаштовували розваги: стріляли по живих мішенях, тваринах і людях. Гавкнув собака – убили. Не сподобалася людина – вони ж вершителі доль. У темній домівці ми навіть боялися підійти до вікна, сковував будь-який шурхіт. Найбільше жахали не обстріли, а ймовірність того, що ті звірі можуть вдертися до будинку. Вони могли й вбивати, щоб потім в тій оселі оселитися. Діти були вкрай переполошені. У молодшого навіть почався енурез. А ми, мами які позалишалися, примудрялися, коли відносно спокійніше, водити дітей до вчительки, щоб не запускали навчання. Чоловік виходив на зв’язок вкрай рідко».
Справжні чоловіки готуються вітати маму з бабусею
«Ніко, кадирівці ходять вулицями, шукають сім’ї українських військових, рятуй дітей», – подзвонила вчителька одного з синів. 10 квітня, нашвидкуруч поскидали до валіз найнеобхідніше. У коробки «поселили» ще двох членів родини – кішок. Повністю почистили телефони. Вивозив Нікиних колишніх однокласників батько. Його такса склала компанію котам. Покинути місто вдалося за другою спробою: оскаженілі рашисти то не пропускали колони наших автівок, то обстрілювали їх. Лише дорогою до Херсона довелося минати близько двох десятків ворожих блокпостів. «На кожному крізь зуби мусили посміхатися, а це було доволі неприємно, – пригадує жінка, – й стверджувати, що ми не виїжджаємо, а їдемо до родичів у Кропивницький, до рідних. Орки ретельно вивчали документи, рилися в телефонах, оглядали машину й здивовано запитували, чого ми їдемо, адже в окупації добре. Ми навіть, вибачте, в туалет мусили присідати буквально біля самісінької машини, адже відступити від неї бодай на кілька десятків сантиметрів ризиковано – усе заміновано. Божею волею вдалося сформувати колону з десяти автівок, тож їхати так було значно безпечніше й легше.
Коли натрапили на перший наш блокпост, у нас з мамою полилися сльози, а діти радісно гукали «Слава Україні!». Оці емоції – відчуття, що ми вдома – нереально описати словами. Переночували у Кривому Розі, на вокзалі. Як ми втішилися повним полицям тамтешнього АТБ, набрали солодощів, йогуртів, ковбас, адже два місяці лиш мріяли про повноцінну їжу».
Хлопчики з мамою мріють про Перемогу й чекають тата
Зупинилися у Кам’янці-Подільському. Попервах проживали у знайомих. Обставини, на жаль, склалися так, що змушені були шукати іншого прихистку. Тиснулися з іншими переселенцями в одному з дитячих садочків міста над Смотричем. Налякані діти ніяк не могли збагнути, що ж це відбувається, чому вони, маючи такий комфортний дім, мусять ось так поневірятися. 9 травня, а ненька Вероніки була впевнена, що саме цього дня вони повернуться додому, поселилися в гуртожиток коледжу культури і мистецтв. У тій кімнаточці туляться й донині. Іван служить. Вероніка спочатку мила посуд в одному з закладів громадського харчування, нині ж старанно й відповідально трудиться тут поварем. Хлопці пішли до місцевої школи. Арсеній, щоправда, ще рік довчався дистанційно, закінчував 4 клас. Хлопці люблять своїх нинішніх вчителів, саме вони, стверджує ненька, огорнули діток турботою, підтримкою, розумінням, допомагаючи тим самим швидко адаптуватися. Пишаються маленькі уродженці Олешківки, що нова школа на постійній основі допомагає нашим захисникам. Гордяться новими численними друзями. Старший займається футболом й баскетболом, молодший – танцями й тхеквондо. Страхи, яких довелося сьорбнути, й донині не полишають дітвору.
Найбільше рідні радіють, як тато приходить у відпустку
Будинок їхній до половини наповнився водою, коли клята русня підірвала греблю Каховської ГЕС. Більшість земляків покинули місто. Хто там залишився, моляться про Перемогу і підгодовують тварин, котрі лишилися без господарів. Вероніка часто скидає гроші на їду осиротілим собачкам і кішкам.
Рідна вулиця після підриву орками греблі Каховської ГЕС
«Чоловікові батьки живуть у селі неподалік Олешок, тримають господарство, – розповідає щира українка. – Скільки не просили їх виїздити, відмовляються: будинок залишити не хочуть і наших захисників мріють першими зустріти. Якось навіть з кулаками на орків, які зайшли на подвір’я, накинулися, запитували, де їхні діти. А ті, направивши на батька автомат, змусили написати на воротах «Россия – наша страна!». Лиш ті поїхали – зафарбував. Ті люди, які там лишилися, вони – незламні, – переконана Вероніка Шевченко і додає: – А ще, знаєте, я лиш тепер збагнула (війна здійснила переоцінку цінностей): моя Херсонщина – вона найкраща; більше ніде немає таких краєвидів, заходів сонця, соковитих овочів і фруктів, тут навіть повітря інше. Звісно, понад усе мріється, щоб усе було, як раніше: улюблена робота, рідний дім, розмірені будні. Неймовірно хочеться обійняти усіх-усіх вчорашніх земляків. Чи можливо це? Хто зна! Дай Боже! Після Перемоги! А нині рідним став Кам’янець-Подільський. Бо він – український! За кордоном ми точно не змогли б. Все неодмінно буде Україна, бо українці – нація незламна».
Читайте також: Як боєць Андрій Несмачний у перервах між бойовими завданнями створює оригінальні мистецькі вироби
