Капітан поліції Юлія Дяченко родом із Донеччини двічі була змушена залишати дім через війну. Після Селидового та Краматорська новим містом для її родини став Хмельницький, де вона продовжила службу і нині працює у сфері протидії домашньому насильству.
Професійний шлях Юлії розпочався задовго до повномасштабного вторгнення. Чотири роки вона навчалася у Харківському національному університеті внутрішніх справ, а після завершення навчання повернулася на Донеччину й почала працювати дільничним інспектором міліції у рідному Селидовому.
З початком війни на Донбасі життя родини змінилося. Юлія разом із близькими переїхала до Краматорська. Там вона продовжила службу, працювала на різних посадах і залишалася у місті до 2022 року.
Після початку повномасштабного вторгнення Краматорськ опинився під постійними обстрілами. У квітні 2022 року Юлія разом із родиною була змушена виїхати.
«Коли Краматорськ почали дуже сильно обстрілювати, ми просто їхали туди, куди могли. Шукали хоча б якесь місце, де можна було переночувати й залишатися разом», — згадує поліцейська.
Так родина опинилася у Хмельницькому. Спочатку ніхто не знав, як довго доведеться тут жити, однак поступово тимчасове місце стало новим домом.
Згодом Юлія звернулася до керівництва поліції. Її прийняли на службу, а пізніше вона офіційно перевелася з Донецької області на Хмельниччину.
Змінилася не лише область служби, а й професійні обов’язки. У Хмельницькому Юлію призначили заступницею начальника сектору протидії домашньому насильству відділу поліції Хмельницького районного управління поліції ГУНП в Хмельницькій області.
Для неї це не просто кар’єрний крок. Робота з людьми, які переживають домашнє насильство, стала ще однією можливістю допомагати тим, хто цього потребує.
«Мені дуже приємно, що керівництво бачить результат моєї роботи. Я справді хочу допомагати тим, хто стикається з домашнім насильством, і роблю це щиро», — говорить Юлія Дяченко.
За чотири роки Хмельницький став для неї більше, ніж просто містом, де вона працює. Тут з’явилися друзі, нові знайомства та поступове відчуття дому.
«Так, ми знову починаємо все спочатку. Для мене це вже третій початок нового життя», — каже вона.
Для Юлії українська ідентичність сьогодні нерозривно пов’язана з власним досвідом. Вона народилася на Донеччині й добре знає, що означає залишати рідний дім не за власним бажанням.
«Бути українкою сьогодні для мене — це мати силу залишатися собою навіть тоді, коли навколо багато болю і випробувань. Це любити свою країну не лише на словах, а й на ділі: працювати, допомагати, підтримувати тих, хто поруч, і не дозволяти війні забрати нашу людяність».
Особливо гостро, каже Юлія, тепер відчуває значення слів «дім» і «Батьківщина».
«Я народилася на Донеччині, і саме тому добре розумію, наскільки важливими є дім, рідна земля та право називати Україну своєю Батьківщиною».
Служба в поліції також змінила її розуміння незалежності. Для людини, яка щодня працює з чужими проблемами, це поняття давно не обмежується державними символами чи кордонами.
«Служба показала мені, що незалежність — це ще й безпека конкретної людини. Її право жити без страху, виховувати дітей, працювати, мати власну думку та бути вільною у своїй країні».
За словами Юлії, за поняттям «держава» завжди стоять конкретні люди. Тому кожна професія, яка допомагає захищати інших, має свою вагу.
«Коли щодня стикаєшся з людськими проблемами, розумієш, що за словом “держава” стоять конкретні люди. І твоя служба — це маленька, але важлива частина її захисту».
Попри пережите, Юлія не говорить про себе як про ту, яка втратила все. Навпаки — більше говорить про те, що допомагає рухатися далі.
«Мені дає сили розуміння, що моя робота має сенс. Особливо коли бачиш, що людині, яка звернулася по допомогу, справді стало безпечніше».
Підтримкою для неї залишаються родина, близькі, колеги та віра в Україну. Юлія визнає: втомлюватися й боятися — нормально. Головне — не зупинятися.
«Ми можемо втомлюватися, боятися, мати моменти слабкості. Але це не означає, що ми здаємося. Для мене продовжувати службу сьогодні — це робити особистий внесок у нашу спільну перемогу».
До повномасштабної війни незалежність була для Юлії важливою цінністю, але водночас сприймалася як щось природне. Після 24 лютого 2022 року це відчуття змінилося.
«Раніше незалежність здавалася чимось незмінним. Після початку повномасштабної війни я зрозуміла: це те, за що потрібно боротися і що потрібно щодня захищати».
Сьогодні для неї незалежність — це можливість жити на своїй землі, говорити своєю мовою, виховувати дітей у вільній країні та самостійно визначати її майбутнє.
«Я особливо гостро це відчуваю, бо сама родом із Донеччини й знаю, що означає двічі втратити свій дім і знову починати життя спочатку».
Її історія — не лише про вимушені переїзди. Вона про здатність залишатися собою, коли змінюється все навколо. Про професію, яку Юлія не залишила навіть після переїзду. Про людей, яким вона продовжує допомагати. І про країну, заради якої щодня виконує свою роботу.«Для мене незалежність сьогодні — це можливість сказати: ми вистояли, ми не зламалися і самі будемо вирішувати, яким буде наше майбутнє», – підсумовує Юлія.
Автор: Марія Гринишина
Читайте також: Підсумки проєкту «Сила поруч», присвяченого жінкам, які «тримають тил», підбили у Хмельницькому
Всі новини на одному каналі в Google News
Підписуйтесь та оперативно слідкуйте за новинами у Телеграм, Вайбер, Facebook
