Кембриджські вчені розгадали 130-річну таємницю Чосера

Дослідники Кембриджського університету розв’язали 130-річну філологічну загадку, довівши, що «Пісня про Вейда» була лицарським романом, а не міфом про монстрів.

Виправлення однієї літери змінило трактування легенди

У серці відкриття — нова інтерпретація англомовного фрагмента XII століття, знайденого в середньовічній проповіді Humiliamini з рукопису Peterhouse MS 255, що зберігається в бібліотеці Кембриджу. Вчені доктор Джеймс Вейд і доктор Себ Фальк виявили, що раніше згадані «ельфи» насправді були «вовками», а це кардинально змінює контекст.

«Заміна ельфів на вовків має величезне значення», — пояснив Себ Фальк. «Це переносить цю легенду з міфологічного у світ реального — у площину лицарських битв і моральних драм».

Помилку спричинив середньовічний переписувач, який переплутав літери «w» та «y», звідки виникло хибне уявлення про фантастичних істот. Виправлений фрагмент говорить: «Деякі з них — вовки, а деякі — гадюки; деякі — морські змії…»

Вейд: не казковий герой, а лицар романтичної доби

Уперше ідентифікований М. Р. Джеймсом у 1896 році, уривок вважався частиною втраченої міфологічної «Пісні про Вейда». Однак Вейд і Фальк довели, що йдеться про героя лицарського роману, а не про мисливця на чудовиськ. Це допомогло також розгадати дві загадкові згадки про Вейда в творах Джеффрі Чосера.

«Не було зрозуміло, чому Чосер згадав Вейда у придворному контексті. Тепер усе набагато логічніше», — зазначив Джеймс Вейд.

У «Троїлі та Крісіді» герой Пандар розповідає про Вейда, щоб затримати Крісіду і викликати в ній пристрасть. Якщо Вейд — герой романтичної прози, а не казки, це пояснює, чому Чосер використовує його ім’я як інтимну алюзію.

Проповідь із цитатами поп-культури Середньовіччя

Найбільш несподіваним є те, що фрагмент з Вейдом виявлено не в літературному, а в релігійному тексті — проповіді про смирення. Автор тексту використовує Вейда, як приклад моральної деградації, порівнюючи людей з вовками, гадюками і морськими зміями. Це вказує на використання елементів популярної культури у проповідях XII століття.

«Наш середньовічний проповідник намагався зробити те, що сьогодні роблять священики, коли цитують пісні Black Eyed Peas, щоб зацікавити аудиторію», — жартує Фальк.

Використання лицарських алюзій у релігійному контексті було рідкісним і суперечливим. Церква зазвичай засуджувала такі теми, як кохання, зрада й насильство, які часто фігурували в романах. Тому згадка про Вейда в проповіді вказує на довіру до культурної впізнаваності цього героя серед слухачів.

Гільдебранд — велетень чи батько?

Фраза «немає жодного чоловіка, крім Гільдебранда» викликає інтерес. У фольклорі Гільдебранд описується як батько Вейда або його предок, іноді — велетень. Але у світлі нового тлумачення «Пісні про Вейда» дослідники припускають, що Гільдебранд міг бути звичайною історичною постаттю, лицарем, що уособлював ідеал благородства.

Таким чином, персонажі, яких раніше вважали частиною фантастичних історій, тепер розглядаються як герої лицарських ідеалів — відданості, честі, жертовності.

Роль Олександра Некама і його стилістична витонченість

Науковці вперше припустили авторство Олександра Некама (1157–1217), професора теології й автора праць з риторики. Вони виявили стилістичну і риторичну схожість між Humiliamini та відомими творами Некама. Навіть якщо він не є автором безпосередньо, проповідь створена його учнем або впливовим послідовником.

Себ Фальк зазначає: «Проповідь демонструє наукові знання, витонченість і стратегічну побудову. Вейд у ній служить конкретній педагогічній меті».

Це приклад того, як інтелектуали XII століття використовували популярні наративи як інструмент морального впливу. Історія Вейда слугувала не для розваги, а для засудження жадібності, гордині, підступності, які уособлюють вовки, гадюки та інші алегоричні істоти.

Актуальність середньовічної моралі сьогодні

«Ця проповідь актуальна й сьогодні. Вона попереджає, що найбільшу загрозу становлять не монстри, а ми, люди», — наголошує Вейд.

Проповідь закликає до смирення і порівнює грішну людину з вовком, що відбирає чуже, або з підступною гадюкою, яка отруює все навколо. Навіть Адам, як центральна фігура в релігійній традиції, представлений як приклад деградації: з владики світу він перетворюється на істоту, безсилу навіть перед блохою.

У тексті також згадується реальний хрестоносець Гю Гурне, що чотири рази змінював бік. Цей факт — рідкісна згадка, не зафіксована в інших джерелах. Його образ використовується як символ каяття й смирення, коли він кидається на милість французькому королю з мотузкою на шиї.

Чосер, Вейд і повернення до культурного контексту

Згадки про Вейда в творах Чосера довгий час були інтерпретаційною пасткою для медієвістів. Нове дослідження демонструє, що Чосер посилався не на міф, а на популярний роман, відомий його аудиторії.

У «Кентерберійських оповіданнях» герой Януарій згадує човен Вейда, жартома захищаючи шлюб з молодою жінкою. Це створює іронічний ефект: легенда про героя стає тлом для літературної сатири.

«Це виявляє характерну для Чосера іронію в основі його алюзії на човен Вейда», — каже Вейд.

Ключовий висновок: Завдяки виправленню однієї літери в рукописі, вчені не лише відновили справжню природу «Пісні про Вейда», а й відкрили нові горизонти розуміння середньовічної культури, де лицарські історії слугували і духовній науці, і романтичній літературі.