Історія Тетяни Гуранської — психологині, тренерки національної збірної Invictus Games, керівниці Ветеранського простору у Хмельницькому районі – про підтримку, віру та адаптивний спорт.
Коли війна змінює все
Тетяна Гуранська — психологиня, дружина військового, тренерка з волейболу, керівниця Хмельницького районного ветеранського простору. Але жоден з цих статусів не дає повної картини про неї. Бо головне — те, що вона залишається опорою, коли інші падають. Веде, коли важко навіть стояти. Вона — одна з тих, хто не просто вірить у силу ветеранів, а щодня допомагає цю силу відновити.

«Я, як і всі мої колеги-психологи, точно була не готова до тих викликів, які принесла повномасштабна війна. Ми з колегами вже на другий день були на штабі для внутрішньо переміщених осіб. Люди прибували у стані паніки, втрати, шоку. Тоді не було часу думати про себе», — згадує вона.
Щоденно стикаючись зі складними емоціями та розбитими долями українців, порятунок власної внутрішньої сили прийшов неочікувано: навчання в ізраїльській коаліції травми стало для неї і точкою професійного зростання, і особистою терапією.

«Ми, психологи з різних регіонів, розуміли, що всі у вакуумі, не знаємо, як з цим жити і допомагати. Ті навички, які я тоді отримала, і сьогодні допомагають у роботі», – ділиться Тетяна.
Спорт як точка опори
Коли у 2025 році команда України з волейболу сидячи на Invictus Games виборола нагороду, медаль отримала не лише держава — це була перемога для кожного її учасника. Але ця перемога не стала б можливою без Тетяни.

«Спорт вищих досягнень — це абсолютний стрес на постійній основі. Але він і вчить тримати себе. Мій спортивний досвід — це вже як вмонтована опція», — говорить вона. І додає: «На Invictus я побачила, як швидко змінюються люди. Це не тільки про фізичну активність. Це про повернення до себе. Люди, які втратили кінцівки, родини, дім, — знаходять у спорті середовище, яке може зцілювати».

Ветерани часто приходять просто «подивитися», але йдуть звідти з новими рішеннями. Хтось вирішує отримати освіту. Хтось — писати грант. А хтось — просто знову вірити. У себе. У світ. У майбутнє.
Повернення — по-іншому
Тетяна говорить про це м’яко, але впевнено: адаптивний спорт — не тільки про фізичну реабілітацію. Він про нове народження. Про можливість знову навчитися ходити — і буквально, і символічно.

«Я не раз чула від хлопців: «Це як другий день народження». Так, ти більше не та/той, яким був. Але тепер можеш стати кимось іншим. Це переосмислення цінностей, часу, себе», — каже вона.
Та додає важливе: успіх адаптації залежить від середовища. І найближчий фронт — це родина.

Родина — як система, що змінюється разом
«Я не бачила ідеальних родин. Бо сім’я — це система. Якщо один її учасник змінюється — система має перебудовуватися. Це не про психологію навіть, це фізика», — пояснює Тетяна.
Саме тому родина, яка підтримує ветерана, теж проходить трансформацію. Але найгірше, що може статися — це тотальна жалість. Вона паралізує.
«Мені боляче, коли бачу, як жінки з найкращих намірів створюють вдома умови, які позбавляють ветерана самостійності. У спортзалі він на протезах робить усе сам. А вдома — просить подати воду. Бо вже звик, що подадуть».
Що робити? Говорити. Шукати підтримку. І йти до психолога не тоді, коли «щось не так», а тоді, коли хочеш, щоб було краще. І для себе, і для близької людини.
Повернення до життя — у різних формах
Тетяна говорить, що навіть якщо ветеран не може займатися спортом за медичними показниками — він все одно може бути в середовищі, де панує рух. Як зазначає тренерка, хтось приходить просто фотографувати, хтось пожартувати, хтось подивитися. Але вже сама присутність серед тих, хто зміг — це крок до власного повернення.
Це про вибір. Про бажання. І про силу, яка завжди є — просто її треба віднайти. І Тетяна — одна з тих, хто допомагає це зробити.
Ветеранський простір — не про “підтримку”, а про силу
Сьогодні Тетяна очолює Ветеранський простір Хмельницького району. Це місце, де говорять не тільки про біль. Тут — про розвиток, підтримку, гідність.
«Я кожного дня зустрічаюся з непростими історіями. Але вчуся тримати себе. Бо якщо не триматиму себе — не зможу допомогти іншим. Фокус постійно має бути на собі», — пояснює вона.
Тримати тил — це не тільки про логістику, побут і психологію. Це про присутність. Про віру. Про готовність бути поруч у найважчі моменти.
На завершення розмови Тетяна сказала просту, але важливу фразу:
«Сьогодні щастя — це бути собою. Бути поруч. І бачити, як люди знаходять себе знову. По-іншому. Але справжньо».
І саме завдяки таким, як вона — це щастя стає можливим.
Матеріал підготовлено громадською організацією «Подільський діалог» в рамках проєкту «Сила поруч: жінки, які тримають тил», що є частиною проєкту «Жінки, мир, безпека: діємо разом», що виконує Український Жіночий Фонд за підтримки Уряду Об’єднаного Королівства Великої Британії та Північної Ірландії.
Читайте також: Ольга Тайбасарова: «Коли чоловік у полоні, ти маєш стати опорою»
«Ми – їхній ресурс»: як хмельничанка Лілія Аршинова через творчість лікує рани від війни
Всі новини на одному каналі в Google News
Підписуйтесь та оперативно слідкуйте за новинами у Телеграм, Вайбер, Facebook