Тривожний березень 2022 року назавжди розколов її життя, як і більшості українців, на до і після.
Коли під Києвом уже затяжно й грізно гуркотіла канонада – це було чітко чути в Ірпені та на підходах до столиці, – киянка Олена Мирошниченко разом із молодшим сином була змушена залишити рідний дім, сподіваючись виїхати всього на тиждень-десять днів, щоб перечекати найстрашніше у звичному колись для відпусток Закарпатті. Тоді її київська квартира ще стояла цілою – це вже згодом вибухова хвиля виб’є шибки й покладе рами. 10 березня 2022 року молодший син доєднався до лав ЗСУ. А старший й досі невтомно допомагає наближати Перемогу у столиці. Тоді у Вишкові в одній будівлі разом із Оленою прихисток знайшли аж 150 зболених війною душ. В кімнаті їх тиснулось восьмеро. Проте згодом пані Олена вже переїхала.
…Неймовірна працелюбність і золоті руки у пані Олени – в самій крові, передані у спадок від рідних. Її мама народилася в селі на Київщині, де колись дідусь залишився працювати. Бабуня була корінною киянкою. Під час Другої світової війни родина втікала від німців саме туди, у Київську область, рятуючи життя. Сама ж пані Олена народилася вже в Києві. У їхній родині вміння творити красу руками передавалося з покоління в покоління. Усі, хто мав хоч вільну хвилину від нескінченного городу, сідали за рукоділля. Бабуня вишивала й в’язала – і гачком, і спицями, і навіть у свої 70 років вишивала хрестиком цілі картини. Старший брат теж гарно вишивав хрестиком. А от в’язати маленьку Оленку вчила не мама – вона розривалася на роботі, адже розлучена виховувала двох дітей і часу не мала зовсім. Науку в’язання передала сусідка з першого поверху, бо в дівчинки була шалена цікавість.
Змалку пані Олена вміла все: і хрестиком, і гладдю, і макраме, і гачком, і спицями. У мирному Києві вона постійно плела шкарпетки та просто роздаровувала друзям. А коли опинилася в закарпатському прихистку серед 150 біженців, це вміння стало справжнім порятунком – і для душі, і для тих, хто поруч. Вона одразу почала плести та щедро роздаровувала шкарпетки новим сусідам. Спочатку нитки добували звідки тільки могли. На території будинку культури Вишкова організували роздачу вживаного одягу, і жінки ретельно перебирали в’язані розтягнуті речі, вишукуючи ті, що не порізані й можуть розпуститися цілим полотном. Зараз збирати на нитки стає все важче, але справа не зупиняється. Коли ж у неї запитали про в’язальну машинку, пані Олена відповіла жартома, що тоді ніхто не настарчиться ниток.
Робота кипіла щодня. Маючи за плечима роки праці інженером, жінка вміла організувати, скерувати, зініціювати. Тож небавом зібрала команду в’язальниць з переселенців і місцевих. Військові, що оцінили зручність і комфорт її шкарпеток, які огортали материнським теплом, просили не в’язати малих розмірів, а починати хоча б із 44-го. Тож, щоб швидше, попервах в’язала від резинки до п’ятки, довіряючи завершувати іншим дівчатам, які між турботами про дітей, бабусь і кухню довершували шкарпетку до самого носочка. В’язали цілий рік: взимку прискорювали темп, влітку, попри городи, теж не зупинялися, бо знали, що хлопцям на передовій тепло потрібне завжди. Нитки збирали всім світом: допомагали мешканці Вишкова, приносили мами речі на розпускання в дитячий садочок, надсилали вірні друзі з Києва. Волонтери передавали пряжу – навіть американською ниткою забезпечив Валерій Попович, у якого син теж боронить Україну.
У цьому затишному мініцеху тепла кожен знав своє місце. Пані Олена з безмежною вдячністю згадує своїх соратниць. Разом із нею невтомно плетуть шкарпетки Наталія Павловська, переселенка із Запоріжжя, місцеві майстрині Наталія Сливка та Наталія Вакій із Вишкова, а також Любов Петраш із Велятина. Переселенець із Луганська Сергій Стрілець допомагав розмотувати нитки. Аня Яхонтова привозила матеріали, Любов Шульга з Дніпра розпускає старі речі на пряжу, а волонтерська спільнота «Допомога захисникам України – Тячів» та Владислав Головко підтримували найнеобхіднішим. Ця тиха волонтерська праця має свою вагому статистику – не для звітності, а як свідчення любові. Станом на серпень 2026 року спільними зусиллями виготовлено та передано на фронт 802 пари шкарпеток для ЗСУ, а також 102 пари жіночих, 4 дитячі, 3 пари для немовлят та 20 пар з Києва, що складає загалом понад 930 пар. Адаптивні шкарпетки – 205 штук. А ще 22 пояси на поперек, 341 піддупник чи модульний килимок, 282 ангелики-охоронці в 4 ряди, 269 ангеликів охоронців з трикотажної пряжі разом із 13 парами шкарпеток від жінки зі Стеблівки, 352 сувенірні коники як символи року та 124 сіточки на шоломи для військових. Жінки плели й адаптивні шкарпетки для госпіталів, понад дві сотні їх передали, і стрілецькі рукавички, і маскувальні сітки.
А пані Олена додавала до цього душевні обереги, щоб кожен Захисник відчув тепло материнських рук. «Не можу не згадати невтомну помічницю Наталю Булавку з Краматорська, яка, попри завантаження на роботі, вже відправила 55 пар звичайних, 144 адаптивних пар шкарпеток, 52 пояси, п’ять жилетів і невтомно продовжує працювати в цьому напрямку далі, –розповідає пані Олена. – Дуже часто була необхідність передати в’язані речі. Все передавали через волонтера Юрія Козулю. Тож щиро вдячна йому за постійну допомогу в логістиці з грудня 2024 року і щоденну безвідмовну допомогу. Людей, яким хотілося б подякувати, направду дуже багато,всіх в одному матеріалі й не перерахуєш. Разом наближаємо Перемогу».
Вже три роки, як жінка винаймає квартиру у сусідньому селищі. Звісно, мріє про повернення до рідної домівки після нашої Перемоги, що буде неодмінно. Кожен день пані Олени починається з робочого столу, заваленого клубочками, і найщирішої молитви. Спочатку душу обпалює лють до загарбників за рідний Київ,вона проклинає ворога, а потім зринають слова мами проте, що Україна – найбагатша, найблагословенніша Богом земля з найщирішими людьми у світі. Бувають моменти втоми, коли від щоденного в’язання ниють пальці й болять руки, коли здається, що донатів стає все менше. Але варто прийти короткому повідомленню або фотографії з фронту, де бійці тримають у руках зв’язані її руками коники чи міряють шкарпетки, як з’являється друге дихання. Пані Олена щиро вірить, що дужес коро після Перемоги ми будемо відбудовувати Україну, бо у нас найкращі люди і найплідніші землі. А поки її син рятує життя на передовій, вона разом зі своїм невеликим дружним військом продовжує плести тепло, любов і неминучу українську Перемогу.
Читайте також: «Втретє починати все з нуля вже немає ні сил, ні бажання»: історія родини з Донеччини, яка двічі тікала від війни
