Символи на римських чашах виявилися майстерними маркерами авторства

Оригінальне відкриття у світі археології дозволило переосмислити функцію символів на пізньоримських скляних чашах, які виявилися маркерами авторства ремісників, а не лише декоративними елементами.

Під час візиту до Метрополітен-музею у Нью-Йорку, історикиня мистецтва та склодувка Геллі Мередіт зауважила на звороті діатрету — різьбленої скляної чаші IV–V ст. — абстрактні форми поруч із побажанням довгого життя. Раніше науковці вважали ці форми — ромби, листки, хрести — суто орнаментальними. Однак Мередіт виявила, що ці символи є майстерними позначками — своєрідними “логотипами” давньоримських майстерень. Як вона зазначає: “Я, як ремісниця, завжди хочу перевернути речі. І тоді з’являються візерунки, які всі інші буквально обрізають на фото”.

У подальших дослідженнях — у журналах Journal of Glass Studies та World Archaeology — Мередіт простежила ці знаки на інших зразках скляного різьблення. Її висновки розкривають складну кооперацію в римських майстернях, де вироби створювалися не одинаками, а командами: граверами, полірувальниками та учнями. Вивчення незавершених фрагментів, слідів інструментів та написів засвідчило наявність організованого ремісничого виробництва, а самі позначки — свідчення спільної авторської відповідальності, а не індивідуального підпису.

Діатрета — це витвір технічної майстерності: товстостінну заготовку вирізали до стану двошарової структури з ажурною сіткою. Цей процес тривав місяцями, потребував високої точності та злагодженої роботи. Як вказує Мередіт, “вони не ставили автографів, це були стародавні еквіваленти бренду”. Її нова монографія “The Roman Craftworkers of Late Antiquity”, що готується до видання у Cambridge University Press, поглиблює соціальну історію цих виробників.

Унікальність дослідження полягає також у практичному підході: Мередіт сама відчуває, як поводиться гаряче скло в руках, а її студенти вивчають артефакти через 3D-друк і віртуальні симуляції. Цей досвід дає не лише нові знання, а й “емпатію до древніх творців”, як каже вона. Саме повернення видимості невідомим ремісникам давнини є її основною метою. “Ми уявляємо, що знаємо, хто створював речі, бо зосереджуємось на елітах. Але фактично ми можемо дізнатися значно більше про звичайних майстрів”.

Зараз дослідниця створює цифрову базу даних написів, включаючи орфографічні помилки та гібридні абетки. Вона вважає, що це не помилки, а “докази багатомовного середовища, де майстри адаптували написи до різних культурних груп”. Таким чином, давньоримські артефакти набувають нового значення — не лише як технічні шедеври, а як свідчення життя, уяви й умінь тих, хто їх створював.