Наприкінці минулого тижня у Хмельницькому обласному художньому музеї відбувся вернісаж виставки «СвітоБАЧЕННЯ» відомої київської художниці Олени Придувалової. Про вибір художниці на користь мистецтва попри численні життєві виклики, гуаш, яка кольором, фактурою й методом надала виключного звучання творам художниці, та ключовий меседж новаторської експозиції ми поспілкувались з кураторкою «СвітоБАЧЕННЯ» Антоніною Мельничук.
Матеріал про цю виставку співзвучний статті, написаній не так давно про експозицію «LOST» художниці Kinder Album. Мисткині абсолютно не подібні одна до одної — ані в темах артвисловлювання, ані в медіа, які використовують. Проте вони обидві творять тут і зараз: в умовах війни, мінливості часу, поєднуючи свою артмісію з материнством, і приймають виклики життя як тему для діалогу з соціумом мовою авторського мистецтва.
Підходити до висвітлення мистецтва цих художниць необхідно не нашвидкуруч — просто описуючи кількість полотен, техніку, засоби натхнення та попередні експозиційні простори. У подібні виставки потрібно в прямому і переносному сенсах «увійти» кілька разів, щоб відчути кожний серійний акорд, звернувши увагу на авторський підбір нот, аби правильно зчитати всю композицію/експозицію.
Виставка «СвітоБАЧЕННЯ» — не просто про особисте сьогодні, вона про всі попередні прожиті дні пані Оленою Придуваловою, в яких існував контекст, що призвів до творення тієї чи іншої серії, яка б не виникла без динаміки кризи чи просторів щирої радості. Тож надивленість у формуванні вражень про цю експозицію — дуже і дуже важлива, як емпірична, так і практична. Тобто подивитися її потрібно кілька разів і до того погуглити саму авторку, її неповторні присвяти Києву і оду кольору, який у повній життєдайності присутній на кожній роботі.
Трансформація художньої мови після 2022 року
З кольору і почнімо, адже усебічне захоплення ним простору виставки важко не помітити. Колір буквально наповнює кожну виставкову стіну, лінії композицій на полотнах і деталі кожного графічного аркуша. Він стає окрасою і найвиразнішою характеристикою творчості Олени Придувалової, роблячи її стиль унікально впізнаваним.
До речі, хмельничани, які цікавляться мистецтвом, вже мали змогу ознайомитися з роботами пані Олени. У 2019 році в Хмельницькому обласному художньому музеї проходила групова виставка «Пейзаж. Портрет. Натюрморт», де було представлено 39 творів від художників Олексія Аполлонова, Бориса Фірцака, Олексія Белюсенка та самої Олени Придувалової.
Про особливості мистецького методу художниці, а також про значення та роль кольору в її творчості ми мали змогу дізнатися під час розмови з кураторкою проєкту, науковою співробітницею Хмельницького обласного художнього музею Антоніною Мельничук:
«Живопис Олени Придувалової завжди відзначається локальним колоритом та виразною експресією. Втім, порівнюючи її роботи 2000-х із тими, що були створені після початку повномасштабної війни, легко помітити суттєву трансформацію художньої мови вираження. До 2022 року її стиль вирізнявся яскравістю, густою пастозністю та життєствердністю. Однак після трагічних подій, що розгорталися навколо, її творчість набула нового вигляду – це став емоційно-наповнений живопис, сповнений драматизму та глибоких переживань. Залишаючись у рідному Києві навіть після початку повномасштабного вторгнення, художниця стала прямим свідком жахливих подій – окупації, визволення, прицільних обстрілів. Цей безпосередній досвід глибоко вплинув на її творчість і спричинив появу нової художньої мови, яку вона розвиває сьогодні».
Антоніна Мельничук
Дійсно, експозиція має чітке розмежування. Так, на стінах розміщені різноформатні живописні твори на полотні, створені після 2022 року, за винятком серій автопортретів, у тому числі ранніх графічних. Ще одним винятком є три засклені роботи гуашшю — ескізи до дипломної роботи (1986 р.). Ці ескізи — особлива принада експозиції, адже вони відкривають праісторію медіа, до якого мисткиня повернеться, коли постане перед вибором — творити чи цілком присвятити себе вихованню доньки. Ескізи гуашшю — те, що своїм вагомим словом на захисті дипломної відзначить гуру української графіки Георгій Якутович, висловивши думку, що саме цей матеріал допоможе мисткині розкритися.
Повернення до гуаші: мистецтво та материнство
Цікаво, що гуаш повернулася в артмедіа Олени Придувалової не випадково, ставши цариною утримання мистецтва в повсякденні молодої мами. Про повторне звернення до гуаші Олени Придувалової, поняття «українська художниця» і питання, наскільки стать сьогодні має значення на шляху до артпромоушену й презентації авторського мистецтва загалу, ми поговорили з Антоніною Мельничук:
«З моменту свого заснування ХОХМ приділяв значну увагу творчості жінок-художниць. Уже через рік після офіційного відкриття музею, у 1993 році, відбулася персональна виставка Надії Понамаренко. Відтоді такі виставки стали регулярною практикою. Проте кількість експозицій, присвячених жінкам-художницям, досі поступається числу виставок чоловіків-митців».
Антоніна Мельничук
За словами кураторки, для неї важливо акцентувати на творчих процесах митців, які осмислюють сучасні суспільні реалії. У цьому контексті стать автора не є головним критерієм – визначальним лишається якість мистецтва. Водночас робота із жінками-художницями часто набуває особливої глибини та пронизливості, адже їхній творчий досвід нерідко відображає теми близькі та зрозумілі.
«Наприклад, Олена Придувалова звернулася до гуаші як художнього медіа після того, як працювала з нею в ескізах. Це сталося в період, коли у неї народилася донька. Творити в майстерні й водночас поєднувати материнство стало надзвичайно складно. Та й перенесення великого мольберта з майстерні додому не мало особливого практичного сенсу. Головною потребою було перебувати поруч із дитиною, водночас зберігаючи можливість зосереджуватися на творчості, яка для пані Олени ніколи не була просто хобі — вона є її життям. З цієї причини художниця зосередилася на використанні матеріалів, які були доступними в умовах обмеженого простору квартири. Гуаш забезпечувала їй необхідний колір, об’єм і фактуру, водночас вирізняючись швидким висиханням та зручністю у застосуванні. Таким чином, перешкоди, викликані соціальними обов’язками, вдалося подолати, що дозволило їй продовжувати творчу діяльність».
Антоніна Мельничук
Історії-спостереження у місті-материзні
Про живописні серії можна говорити годинами, як і роздивлятися їх. Адже тут в прямому сенсі «її серце». «Моє серце» — саме так називається одна з серій, створених у 2023 році акрилом. Ці роботи наповнені стилізованими скупченнями люду, які в загальній формі нагадують людське серце. Це серце соціуму, суголосне відчуттям авторки, адже після 2022 року люди — їхні відчуття, емоції, стани — є темою художньої промови Олени Придувалової. Люди на полотнах-оповідях авторки живуть, відчувають, діють. Їхні образи живописиця переносить і в решту представлених серій — «Варта», «Стихійна торгівля», «Підземний перехід. Лук’янівка», «Купіть квіти». В кожній серії: історії-спостереження художниці у місті-материзні, втілені на полотні.
Розглядаючи героїв пані Олени, щиро захоплюєшся майстерністю її пензля. Так, поважні зморшки, глибоко втиснені часом в обличчя старих, набувають сяяння кольором, ласкаво обрамленим щирим ставленням художниці до своєї моделі (серія «Купіть квіти»). Як розповідає кураторка Антоніна Мельничук, цих бабусь і дідусів пані Олена знає, вони — відчайдушні продавці стихійного ринку, який працює навіть після жахливих обстрілів рф.
«А що ж Ви вийшли торгувати, вам не страшно?» — «Ну а воно ж кожен день росте!» — такий діалог з бабусею-продавчинею городини і садовини відбувся в художниці Придувалової на ранок після чергової ворожої атаки столиці. А ще на великих і менших полотнах — люди в метро, їхні агломерації, ніби композиції на орієнтальному килимі. Тут і портрети окремих людей, завмерлих у часі, багатогранність їхніх поз — хто з акордеоном, хто зі склянкою, хто з крамом. Реальні історії оживають обрисами фарби, десь із навмисними огрубілостями лінії, протиставленням кольору й чуттєво прописаних деталей.
Мистецтво як терапія та рятівний ритуал
Вам тільки з часом, тривким часом на повноцінний перегляд, відкриється спільна портретна презентація нашого незламного українського суспільства у серії «Варта». З першого погляду — це просто маски, схожі на ритуально-містичні африканські. Але другий і третій фокус, після аналізу всіх піднятих мисткинею тем, дасть висновок, як то кажуть, «в лоб»: це суворе, готове до чергового виклику долі обличчя — ми, кожен з нас, хто в час воєнно-критичної потреби вийде, зробить, не залишить тощо. Бо час уже показав якість й дієвість у разі нападу на цінності цього племені. Врожай цієї землі — її люди, їхній синхрон стійкості — монотонним гулом про життя і за життя попри все промовляє з полотен:
«Як і кожен український митець після 24 лютого 2022, Олена Придувалова не могла одразу повернутися до творчості. Свою кризу вона долала поступово. Так, щоденні прогулянки до майстерні повз метро «Лук’янівка», яке палало, але все одна жило – мотивували. І ця мотивація виросла у живописні серії. Так пані Олена, яка стояла у своїй матерні перед великим полотном, до якого не мала сил взятися, дала собі обіцянку малювати по одній роботі щодня – не великій, але малювати. Це було не натхнення, а терапія для себе мистецтвом, ритуал, що рятував».
Антоніна Мельничук
Так виникла серія творів «Травень-серпень 2022» — серія, присвячена подіям деокупації Київщини. Ці роботи стали справжньою розрадою для художниці, сталим місцем пошуку і знахідки внутрішньої гармонії в процесі творення. Живопис перетворився на рятівний місток, що допоміг вибратися з глибини емоційної прірви.
Живописне фіксування дійсності народило нову царину. Ці твори, які неабияк точно проговорюють стани людей, і ті самі прості ритуали, які тримають тебе купи у нових умовах, — знайомі, прожиті. Як антитеза цьому живому стану нашої психіки і спільних досвідів постає виразно мрійливий, повітряний тунель довоєнних ландшафтів.
Завдяки просторовому експонуванню — це дійсно тунель, який складений з аркушів, де центральною темою є численні подорожі художниці Україною, всією, крім Києва. За словами кураторки, з десятків аркушів гуашшю вона навмисно обрала не присвячені столиці, щоб показати формування світогляду художниці не тільки Києвом, а всією палітрою українських міст і містечок:
Цей «тунель» замальовок — кращий за будь-який туристичний маршрут. На цих аркушах — часи щасливої плинності часу без війни. Світле, прозоре небо над морем, на папері сновигають від картини до картини люди в прогулянковому настрої, багато з них обирають для подорожі велосипед. Тут колір — ознака радості, потьоки фарби — флірт з фантазією глядача. На цих аркушах — безмежна легкість буття, поза Кундерою, бо те, що настане потім, за кілька років змінить фарби легкості на відтінки розпачу і пошуку виходу.
Деконструкція автопортрета як поле рефлексії
Нагадаємо, що в експозиції присутні автопортрети художниці — ранні та на стику карантину й війни. Цей процес самопізнання через живопис позбавлений пафосу і ніби зрозуміло-вродженого інстинкту «красивості» — ці портрети про емоції, рух, настрій в час їх творення:
«В мистецтві важливо щоб художник розвивався. Змінювався, шукав нову цікавість. Цей процес можна спостерігати навіть в автопортретах пані Олени. Придувалова свідомо дистанціюється від традиції естетичної самопрезентації. Її погляд скеровується вглиб себе, зосереджуючись на крихких моментах мінливості та нестабільності. Саме тому мисткиня вдається до своєрідної деконструкції: обирає несподівані ракурси, руйнує звичну композиційну рівновагу, відмовляється від деталізації. Працюючи швидко та інтуїтивно, вона концентрує висловлювання у кількох ключових елементах − лінії, плямі, кольорі, − перетворюючи автопортрет на поле внутрішньої рефлексії».
Антоніна Мельничук
На прохання описати виставку у трьох словах кураторка Антоніна Мельничук скаже — «мисткиня, ландшафти, люди», що буде цілком правдиво, адже всі три компоненти описують акценти діалогу пані Олени з нами — глядачами, соціумом. Тут ми є і об’єктом її мистецького дискурсу, і суб’єктом споглядального поглинання створеного.
Насамкінець хотілося б вас провести до простору Мистецької вітальні. Там на вас чекатиме подарунок від авторки — триптих, створений місяць тому, — «Там, де гори». Цей твір за своїм настроєвим наповненням — суцільне втілення надії на прекрасне завтра, він промовляє кольором, тріумфом природи, її сили відродитися після всього болю і втрат. Там, на вершинах цих гір, можна видихнути все попереднє, щоб почати нове — у мистецтві і житті:
«Ця виставка розповідає, де ми є, про Україну нашу. Діалог, а може і конфронтація двох моїх періодів «до» і «після» – націлений на сприйняття різниці, і я впевнена, що це відчувається. Ці роботи більше про мої стани. Впевнена, їх міг пережити кожен з нас. Бажання у нас усіх одне, тож всі ми будемо робити все від себе залежне – щоб КОЛІР був!»
художниця Олена Придувалова
Довідково:
- Народилася мисткиня 1960 року в м. Київ. Графік, живописець. Член НСХУ (1999), член-фундатор творчого об`єднання “Синій жовтень”. Лауреат премії “Видатні художниці України” (1998).
- Закінчила Національну академію образотворчого мистецтва та архітектури (1986). Педагог з фаху – С. Подерев`янський. Учасниця виставок з 1990 року.
- В колекції Хмельницького художнього музею зберігається робота художниці, яка має назву «Полудень. Вінниця» із серії «Типова забудова».
«Оскільки я все життя пишу Київ, то можу сказати, що виражаю себе саме через міський пейзаж. Звичайно, є і портрети, і натюрморти. Той самий натюрморт дає мені змогу комбінувати улюблені кольори, доводити їх до шаленства. Але пейзаж виражає мої емоції, тому що він постійно змінюється, і будь-який настрій я можу в ньому виразити — саме в міському пейзажі. Я, напевно, не сільський художник. Звісно, природа мені подобається, певний час можу попрацювати на пленері, но все одно місто — це моє».
Олена Придувалова
Читайте також: Геній Георгія Верейського представили в обласному художньому музеї
Всі новини на одному каналі в Google News
Підписуйтесь та оперативно слідкуйте за новинами у Телеграм, Вайбер, Facebook
