Вчені розкрили, як вулкан Томбук вплинув на культуру Вануату

Виверження вулкану Томбук у 1452 році розділило острів Кувае на дві частини, спричинивши глибокі культурні та демографічні зміни, які дослідники простежують через усні перекази, мовні особливості, генетичні та археологічні свідчення.

Архіпелаг Вануату, що налічує 83 острови, розташований у південно-західній частині Тихого океану. Цей регіон регулярно потерпає від різноманітних природних катастроф. Масштабне виверження вулкану Томбук сформувало гігантську кальдеру, що розділила острів Кувае на два нових утворення. Це призвело до фундаментальних змін у розвитку місцевих громад.

Північно-західна частина перетворилась на острів Епі площею близько 445 км2. Південна ж стала островом Тонгоа, значно меншим за розміром – лише близько 45 км2. Археологічні розкопки свідчать, що до виверження на острові Кувае існували споріднені матеріальні культури.

Археологічна хронологія та культурні зв’язки

Археологічна послідовність регіону почалася з традицій гончарства Лапіта приблизно 3000 років до нашої ери. Вона пройшла кілька етапів розвитку, включаючи періоди Арапус, Еруеті та Мангаасі. Відтак завершилася культурою Акнау близько 1200-550 років до нашої ери.

“Ми маємо докази у вигляді кераміки в стилі Мангаасі, що вказує на соціальні зв’язки громад старого острова Кувае з Ефате приблизно до 2200-1600 років тому”, – пояснює доктор Роберт Хендерсон, провідний автор дослідження. Цей період характеризується регіональною диверсифікацією археологічної спадщини архіпелагу. Пізніше, судячи з уривчастих свідчень, ці зв’язки поступово розпалися.

Після катастрофічного виверження південна частина, сучасна Тонгоа, зазнала спустошення. Відповідно до усних переказів та археологічних даних, вцілілі мешканці ймовірно втекли на каное. Вони шукали притулку на південних островах Вануату, зокрема на Ефате.

Культурна трансформація та повернення

Через кілька поколінь нащадки тих, хто пережив катастрофу, повернулися на Тонгоа. Вони принесли з собою нові культурні традиції та мовні особливості. Також генетичні дослідження підтверджують їхній тісніший зв’язок з південним Вануату.

Археологічні докази цього повернення включають меморіальні камені та окремі дерева. Вони були встановлені після заселення Тонгоа. Навіть збереглися фрагменти оригінальних каное тих часів.

Серед народу Тонгоа існує багато історій про виверження вулкану. Головні родинні лінії зберігають окремі розповіді про повернення їхніх предків на острів. Цікаво, що традиції гончарства на Ефате були занедбані. Тому тонгоанці, які провели там кілька поколінь, втратили ці навички.

Контрастний розвиток Епі

“На острові Епі було проведено відносно мало археологічних досліджень”, – зазначає Хендерсон. Дослідники відмічають дивну відсутність усних традицій про виверження на Епі. Це особливо незвично, враховуючи, що він становив основну частину колишнього Кувае.

“Одним з найважливіших факторів є, мабуть, вплив європейських колоніальних держав з ХІХ століття”, – припускає Хендерсон. Цей період призвів до депопуляції та відчуження земель. Можливо, специфічні традиції, пов’язані з виверженням, були втрачені в цей травматичний час.

Наявні лінгвістичні, генетичні та археологічні свідчення вказують на існування притулку в північних і західних регіонах Епі. Тут невелике населення змогло вижити і зберегти зв’язок з культурою предків.

“Групи Епі тісніше пов’язані з островами, розташованими далі на північ, такими як Малакула”, – підкреслює Хендерсон. На відміну від тонгоанців, мешканці Епі зберегли свою гончарну традицію.

Археологічні дослідження виявили мегалітичні структури, пов’язані з традиційними танцювальними майданчиками в північній та центральній частинах Епі. Ці насара відображають місцевий варіант системи рангів німангкі, характерної для північного Вануату.

Дивергентний шлях розвитку

Тонгоа натомість прийняла південну систему вождів, засновану на родоводі. Згідно з переказами, всі мешканці Епі походять з єдиного родового села Руете або Пурвануа. Звідти населення поширилося на решту території.

Ймовірно, після виверження Томбука південно-східна частина населення втекла на південь. Протягом поколінь вони втратили гончарні традиції, засвоїли нові культурні практики та набули генетичної спорідненості з південним Вануату.

Водночас, частина населення на півночі та заході Епі могла пережити катастрофу. Це дозволило їм зберегти предковічні традиції. Поступово вони розселилися на південь до центральної частини Епі.

“Чи була ця переорієнтація результатом виверження Томбука? Цілком ймовірно, що це відіграло певну роль”, – підсумовує Хендерсон. Однак для формування повнішої картини необхідні додаткові дослідження. Подальший аналіз археологічних знахідок середнього періоду дозволить краще зрозуміти ці процеси.