Чоловік попередив дружину, що в полон він ніколи не здасться.
Стати військовим Олексій вирішив, проходячи строкову службу. До цього він працював і на будівництвах, і виконував іншу роботу, де міг заробити на прожиття. «Ми познайомилися в інтернеті у 2017 році. Потім я навчалася, він служив. Довго спілкувалися. Вперше зустрілися, коли приїхав у відпустку додому. Якраз на свій день народження – 20 лютого», – розповідає дружина Надія.
Свій перший контракт Олексій Марцінко підписав у 2019-му. Проходив службу в прикордонних військах. На Донеччині здобув бойовий досвід, беручи участь в АТО. Надія приїжджала до коханого, коли була можливість побути разом кілька днів. А згодом взагалі переїхала до нього на Донеччину. Через два роки Олексій повернувся до цивільного життя. Разом з Надією винайняли житло в Хмельницькому. Спочатку чоловік відходив від воєнних буднів, а потім разом з бригадою їздив різними містами України на будівництва.
Пропозицію Надійці Олексій робив кілька разів. Навіть обручку подарував. Фото з домашнього архіву.
«Якраз перед повномасштабним вторгненням повернувся додому, – каже Надія. – А вже 24 лютого почав телефонувати до своїх друзів-прикордонників. І не міг зв’язатися. Тоді пішов у військкомат, але двічі відправляли назад. Мовляв, нема місця у прикордонних військах. На третій раз, 7 березня 2022-го, таки потрапив до лав Захисників, але в Нацгвардію. Перші місяці охороняв важливі державні об’єкти на території області. Але така служба була йому не до душі. Тож згодом Олексію дозволили перевестися в бойову частину – 3 бригаду оперативного призначення «Спартан». Два місяці у Києві вчився на снайпера. На бойові позиції вирушив у званні командира роти спецпризначенців. Виконував завдання на Запорізькому, Харківському, Донецькому напрямках».
Надія, яка на той час вже була законною дружиною, щодня, щохвилини чекала від коханого звісточки. Що з ним все добре, що живий-здоровий.
«Пропозицію він робив мені кілька разів. Навіть обручку подарував. Та я все не наважувалася сказати так. Адже в країні йшла війна. А якось Олексій почав серйозну розмову, казав, що на війні різне може трапитися. Що іншої нагоди в нас може не бути… І я погодилася. У коротку відпустку пішли до РАЦСу, подали заяву і за 20 хвилин стали подружжям». Це було 24 травня 2023 року. За весь час служби Олексій лише раз отримав 15 днів відпустки. Частіше Надія приїздила до нього, коли була можливість.
«Він завжди мене готував до своєї загибелі, – зізналася дружина. – Навіть казав, що навряд доживе до тридцяти… А ще запевняв – у полон ніколи не здасться. «На мені буде лише жетон», – сказав мені». Надія мала те фото жетона, де було викарбувано його прізвище з ініціалами та інша важлива інформація, за якою можна було б дізнатися про людину.
«Навіть якщо я загину, моя смерть не буде даремною – я помру за Україну», – під час однієї з розмов з дружиною сказав Олексій Марцінко. Фото з домашнього архіву.
31 січня 2024 року Надія отримала останнє голосове повідомлення від чоловіка: «Доброго ранку, малеча. Я поїхав. По приїзду наберу». Дружина вже знала, що він має йти на завдання на два дні.
«Ще коли він приїхав на базу в Комишуваху на Запоріжжі, і в мене, і в нього було якесь недобре передчуття, – пригадує Надія. – Він вже не один рік воював, проте тоді вперше щось таке відчувалося – невідворотне. Того ж дня, останнього у січні, коли лягала спати, раптом почула його запах – наче носом доторкнулася його плеча… І в той момент зрозуміла: щось пішло не так. Думала, може поранений. Навіть планувала їхати до нього. Коли пройшло тих два дні, я вже сама почала писати і телефонувати всім, кому тільки могла. Навіть на гарячу лінію Міноборони. І вже там на початку лютого повідомили, що мій чоловік зник безвісти».
Надія одразу ж почала шукати Олексія скрізь: у військкоматах, зв’язуватися з побратимами, командирам, поліцією, обдзвонила гарячі лінії різних організацій, які були дотичні до пошуків зниклих… Також зверталася до уповноважених з прав людини рф. Разом з тіткою і бабусею Олексія виходила на різні акції, щоб ім’я її чоловіка не загубилося у вирі війни. І продовжувала жити надією. «Наприкінці січня цього року в Україну повернули тіла загиблих Захисників, – продовжує жінка. – У якійсь з груп в інтернеті я побачила фото жетона. Точнісінько такого, який носив Олексій. Одразу ж поїхала до Харкова. Але впізнавати не було що – лише обгорілі останки. Спілкувалася зі слідчим і чекала на експертизу ДНК. Зразки для цієї процедури здали мама і його син від першої цивільної дружини. Я всі ці роки дуже боялася дзвінків з невідомих номерів. А коли 14 травня почула у слухавці: «Надія Сергіївна?» – одразу все зрозуміла. Десь на рівні підсвідомості знала, що мені скажуть. Лише дуже просила повернути мені його жетон…»
Дружина шукала свого коханого скрізь, де тільки могла, до кого тільки не зверталася. Фото з домашнього архіву.
Поховали Олексія Марцінка 22 травня 2026 року. За два дні до третьої річниці одруження.
«Що сталося того фатального дня – мені достеменно невідомо, – каже Надія. – Є різні версії. Але найбільш вірогідна – чоловік загинув, коли їхню позицію в селі Новопрокопівка ворог почав обстрілювати з артилерії». Два роки Олексій вважався зниклим безвісти. Рідні до останнього сподівалися, що він живий. Але рашисти обірвали молоде життя ще 1 лютого 2024 року. Він не дожив до свого 27-го дня народження 19 днів… Він мріяв про донечку Ніколь з такими ж очима, як у нього, та Надиним волоссям. А ще – вивчитися на юриста та відстоювати права ветеранів.
За свою Україну Олексій віддав найдорожче – життя. Фото з домашнього архіву.
Його жетон дружина таки отримала. Планувала носити. Можливо, колись. Бо нині він ще зберігає запах обгорілого тіла. Перші тижні вона щодня була на кладовищі – потрібно було виговоритися, виплакатися, зрозуміти, що він вже тут… Тепер вона теж часто біля могили Олексія. Але десь глибоко в серці жінка ще не може до кінця повірити, що її Олексія більше немає.
Читайте також: «Я дуже люблю Україну»: у Хмельницькому попрощалися з захисником Георгієм Даменією
