Родина мріяла про нове житло, зростання дітей та поїздку в Український Крим. Війна зухвало знищила всі плани…
Вони жили в одному під’їзді. Товаришували. Але не більше, думала Марина. «Я любив тебе змалку. Просто терпляче чекав свого часу», – зізнався Руслан, коли врешті став чоловіком Марини й по-справжньому замінив батька її шестирічному синочкові Максиму.
Щасливій родині Конопельків з Хмельницького згодом лелека подарував Макара. Як же балував Руслан дітлахів! Як розчинявся у них! Йому ніколи не вдавалося бути строгим, не міг відмовити у здійсненні найвибагливішої забаганки. А Марину завжди задаровував квітами. І так зачаровували ті букети вишуканістю – будь-який флорист позаздрить: дружинині подруги завжди їх фотографували. Коли ж був на війні, то запашні сюрпризи раз-по-раз приносили кур’єри. А, бувало, віднаходив там, на розтерзаних територіях, польові квіти й неодмінно присвячував їхні фото коханій.
Руслан тривалий час працював у ТОВ «Полі-Пак», Марина ж – у сфері торгівлі. Попри надмірну зайнятість, подружжя віднаходило час для поїздок з дітьми на природу, на шашлики, на гриби, на риболовлю. Сини, як і батько, – затяті рибалки.
На четвертий день повномасштабного вторгнення Руслан Вікторович пішов до військкомату – справжній чоловік і патріот своє країни не міг відсиджуватися в тилу. Але не взяли. Пішов знову. Наполегливість перемогла. Боронив країну на Харківському, Донецькому та Херсонському напрямках. «Про війну чоловік не розповідав, – констатує дружина. – Вже коли дуже допитувалися – поверхнево. Завжди переконував, що все добре, жодних проблем. Ну майже санаторій…»
Боєць завжди переконував, що там, на передовій, все добре
Навесні 2022-го Руслана Конопелька оперували у шпиталі — надто дошкуляв варикоз. Він вже міг залишитися вдома, проте рвався до хлопців, на «нуль». «Ми тоді так багато розмовляли, – змахує сльозу дружина. – Планували-задумували. Твердо вирішили взяти під іпотеку житло. Мріяли жити щасливими розміреними буднями, пишатися здобутками й дорослішанням синочків, а ще – неодмінно поїхати на відпочинок до українського Криму».
На одну добу згодом заскочив Руслан додому: привозив ремонтувати службове авто. Передчуття невідворотного його не полишало. «Ти не загинеш. Мої кохання й молитви подібного не допустять», – переконувала кохана. «Марино, давай зустрінемося у Кривому Розі, – писав Руслан з Благодатівки, що на Херсонщині. – Бо щось у мене відчуття, що ми вже більше не побачимося». Відтерміновувала поїздку, не мала на кого залишити семирічного Макарчика. Та й чомусь була переконана: він неодмінно повернеться живим.
Боєць попередив, що дві доби не буде на зв’язку: ішли на позиції. Рідні звикли. Таке траплялося. Але й на третю добу телефон зрадливо мовчав. Марина не знаходила собі місця. Врешті набралася сміливості й зателефонувала сама, чого ніколи не дозволяла раніше. Пішли гудки. Це неабияк обнадіяло. Проте він не відповідав. Вийшла з дому.
Набрала побратима. «Ти де?» – запитав і одразу попросив, щоб зайшла кудись присісти. «Поранений?» – жахлива підозра змусила зайти у найближчу кав’ярню. «Руслан помер. Не витримало серце», – почуте в слухавці паралізувало. За кілька годин принесли офіційне сповіщення. За ним – дні у тумані. Привезли тіло. Речі коханого. Ніби у фільмі, слухали на прощанні, як гарно відгукуються про найріднішого побратими: завжди був попереду, з усіма роботами «на ти», позитивний, неймовірно добрий, готовий прийти на допомогу, справжній, мужній, безстрашний…
Дитина досі вірить в диво: а може, тато оживе
«Ти впораєшся! Витримаєш! Ти мусиш! Я завжди підтримаю. Уже з неба», – наснився Марині коханий небавом після похорону, коли не знала й не уявляла, чи існує у світі сила, здатна змусити взяти себе в руки. Він сниться їй досі часто. Попереджає про небезпеки. А коли Марина на могилі найріднішого на Алеї Слави не може втриматися, щоб не плакати, намагаючись йому розповісти, що відбулося у її з синами житті за тих кілька днів, у які не приходила, прапор, що розвівається над хрестом із фото, завжди так ніжно торкається обличчя. «Я переконана: це Руслан таким чином утирає мені сльозу», – ледь промовляє згорьована вдова.
«Мамо, дива трапляються. Я ж знаю! Наш татко ще може ожити?» – з такою надією зазирає в матусині очі восьмирічний Макар. Все частіше на могилу батька, хай і не біологічного, проте найкращого, ходить Максим. Наодинці. Не любить він маминих сліз. Мовчить із батьком по-дорослому. Йому 18. Навіки зодягла війна чорну хустину вбитій горем неньці. «Коли мені здається, що ось-ось збожеволію від цієї пекельної втрати, без Русланових підтримки, усмішки, поради, підтримки, знову і знову програмую себе, що я сильна і мушу справитися, заради пам’яті про нього», – змахує сльозу із вицвілих уже очей така ще молода вдова.
22 листопада виповниться рік, як війна зупинила серце 41-річному Руслану Конопельку, навік осиротивши батьків, дружину, синів…
