Він з перших днів великої війни одягнув військову форму та став на захист держави. Після поранення на передовій понад два роки провів у шпиталях.
Повномасштабне вторгнення 2022 року розділило життя Олександра на до і після. Як і більшості українців. До того він вже встиг здобути фах агронома в Житомирському державному агроекологічному університеті і трохи попрацювати за спеціальністю в рідному селі Попільня.
«Після строкової служби, яку проходив у Чернігові та Чопі, повернувся в професію: займався озелененням новобудов, організацією поливу рослин, доглядом за газонами, облаштуванням штучних фонтанів, – почав свою розповідь чоловік. – Затим разом з товаришем почали новий бізнес з обробки металу. На той час вже був одружений, у 2008 році народилася донечка Валерія. Всі подальші плани та перспективи перекреслило 24 лютого 2022 року».
У Житомирському військкоматі Олександра розподілили до місцевої 95 окремої десантно-штурмової бригади. Там же й проходив навчання. А на фронт вирушив у квітні того ж року. Був солдатом.
«Потрапив на Донецький напрямок. Але воювати довелося недовго: 22 червня отримав мінно-вибухову травму нижніх кінцівок. Пощастило, що побратими вчасно надали першу домедичну допомогу та евакуювали до шпиталя. Спочатку я думав, що не маю однієї ноги, проте пізніше зрозумів – вибух забрав обидві…» – розповів Захисник.
Олександр Кондратенко.вирушив на війну у квітні 2022 року. У червні того ж року отримав поранення. Фото: з сімейного архіву героя матеріалу
Понад два роки він провів у шпиталях Краматорська, Дніпра, Вінниці. Спочатку курс лікування, затим – реабілітації. І врешті – протезування. Вчився, як-то кажуть, заново робити перші кроки. Весь цей час потужну підтримку надавали його рідні. Не залишали Олександра на самоті ні на хвилину. Завдяки своїм янгелам-охоронцям, а також лікарям, реабілітологам, протезистам нині чоловік може не лише ходити, але й кермує автомобілем. Щоправда, на ручному керуванні.
«Завжди треба спілкування. Психологічно подолати, що у тебе ноги чи руки немає, ну правда важко. По-перше, в родині має бути підтримка. Як родина підтримає, так воно і піде. Мене чудово підтримала родина. Дружина Марина мене у Дніпрі на третій день знайшла після поранення. Вона зайшла і каже: «Що, думав, не знайду тебе?» І одразу ком у горлі з’явився. Друзі в Київ приїздили. Знаєте, ось цей період розставляє все на свої місця – реабілітації, поранення, армію. Ти бачиш, хто твій друг, хто у тебе є, з ким ти далі хочеш мати якісь справи. Шкода, що так, звісно.
…Перший раз, коли став на ноги, дуже важко було. До нас колись приходив військовий у Києві, він також поранений, але свої коліна були. І він мені каже: ти через пів року встанеш. І я думаю: та ну, ти мені, чоловіче, кажеш, через скільки я ось це встану. Так. Навіть більше пройшло, у зв’язку з такими ранами. Вони лише через пів року мені зробили. Пам’ятаю ці перші кроки – такі важкі, воно там тисне. А вони ще кажуть: «Йди». Куди йти, як йти? Там дуже важко, ти просто мокрий ходиш. Коридор рахував за сто метрів, половину доходив – і все, з тебе все тече, футболка мокра в нуль, наче з води витягли», – пригадує той важкий період у житті Олександр.
Пощастило йому і з роботою. «Як тільки став на ноги, до мене прийшов товариш і запропонував роботу. Посильну. Таку, щоб зміг виконувати: наглядати за равликовою фермою, а також здійснювати певні завдання у горіховому бізнесі. Інколи щось привожу, відвожу. Справа захопила. Тим більше, не сидіти ж удома», – каже Олександр Кондратенко.
Приблизно в той період у чоловіка з’явилося нове цікаве і корисне для здоров’я хобі – він захопився плаванням та веслуванням на човнах-драконах (драгонботах). Разом з ветеранською командою часто тренується в спортзалі в будь-яку пору року, спускається на воду в сезон і навіть їздить на змагання.
«Тож сумувати нема коли. Маю реалізувати свою заповітну мрію. Але говорити про неї ще не хочу, щоб не зурочити. Якщо все буде добре, вже восени розпочну її втілювати», – поділився перспективами Захисник.
