Сергій Рацун зник 30 серпня 2024 року під час бойового завдання поблизу села Терни на Донеччині. Разом із ним того дня не повернулися ще троє військовослужбовців. Понад два роки його мама Любов живе без відповіді на головне питання – що сталося із сином.
Коли Любов говорить про сина, то спершу згадує не про війну. Каже, в її пам’яті Сергій все ще залишається тим жвавим маленьким хлопчиком, який завжди слухався маму, допомагав їй у всьому і відчував велику відповідальність через те, що мама залишилася сама — чоловік ж бо Любові загинув в аварії, коли та носила під серцем їхню кровинку.
У розмові із журналістами сайту “Є ye.ua” Любов згадує, як він, маленький хлопчик, вправно ліпив пельмені та хотів нагодувати її приготовленим власноруч обідом.
Тепер фотографія сина – на Алеї Надії у Хмельницькому, поряд з сотнями інших безвісти зниклих захисників, а мама тим часом продовжує чекати на добру звістку.
Після навчання Сергія відправили на Донеччину. Фото: з сімейного архіву
Сергій народився 4 квітня 1983 року. Після загибелі чоловіка Любов сама його виховувала, поєднуючи це з роботою. Каже, тоді оббивала усі пороги, аби отримати власне житло і все-таки свого домоглася.
Згодом разом із мамою Сергій на певний час перебрався до Кропивницького. Там він закінчив школу та здобував професію зварювальника. Після повернення до Хмельницького працював на різних роботах.
Із теплом і трепетом мама пригадує домашні миті, коли Сергій був маленьким й усіляко допомагав їй.
«Він мені якось насмажив яєчок і приніс на роботу. Приходжу додому, а там кришка вже спалена. Яйця вже по кухні розлетілися. А мені тоді всі дівчата кажуть: «О, який молодець… Приготував для матусі», – з усмішкою згадує жінка.
А ще якось, розповідає Любов, вона занедужала й не мала сил приготувати їсти. Тоді ж Сергій вирішив зробити все сам і наліпив пельменів. «Я питаю у нього: «А тобі хто, сусідка принесла?» А він каже: «Ні, я сам наліпив». Наліпив, зварив і приніс мені», – каже жінка.
У дитинстві Сергій любив готувати різні страви для мами. Фото: з сімейного архіву
У дорослому житті, зі слів мами, Сергій любив риболовлю. Разом із дружиною вони виховували сина Павла. Хлопчика назвали так, бо цього дуже хотів батько.
На війну пішов у 2024 році
До повномасштабної війни Сергій в армії не служив. Він доєднався до лав Збройних сил у 2024 році. Військовий вишкіл проходив у Кам’янці-Подільському, де опановував спеціальність сапера.
Мама їздила до нього на полігон, хоч Сергій просив часто не приїжджати, мовляв, це дуже далеко. Однак Люба дуже хотіла побачити сина.
Після навчання Сергія відправили на Донеччину, на Лиманський напрямок.
29 серпня 2024 року він разом з трьома побратимами вирушив на бойове завдання поблизу села Терни. З цього завдання ніхто вже не повернулися. «А 1 жовтня повідомили, що вони зникли безвісти», – зазначає Любов.
За словами матері, їй сказали, що того дня військові вирушили встановлювати протитанкові міни. Також родині розповідали про можливий удар КАБом у тому районі.
Родина одного із військових, Сергія Пастуха, який був у складі групи, отримала інформацію про його загибель. Воїна поховали у листопаді 2025 року. Тим часом про долю Сергія Рацуна та двох інших військовослужбовців Любов досі нічого не знає.
29 серпня 2024 року Сергій вирушив на бойове завдання поблизу села Терни. Фото: з сімейного архіву
«Як тільки акція – я ходжу»
За цей час жінка зверталася до різних установ, писала листи, намагалася отримати будь-яку інформацію про сина. Однак пошуки поки не дали жодної відповіді.
Попри це, Любов не припиняє чекати доброї звістки. У Хмельницькому вона регулярно виходить на акції родин зниклих безвісти військовослужбовців.
Любов регулярно долучається до акцій родин військових, які зникли безвісти. Фото: з сімейного архіву
«Мій Сергій завжди казав мені: «Мамо, ти будеш мною пишатися». Але я вже пишаюся ним і завжди ним пишалася. Бо він – справжній син, моя гордість. І гордість не лише для мене, а й для своєї країни. Адже всі наші сини з честю, мужністю та відданістю стали на захист своїх родин і України у цей тяжкий час», – каже Любов.
Тепер його фотографія – на Алеї Надії у Хмельницькому. Фото: з сімейного архіву
Фото: Читайте також: «Маш, я тобі більше не подзвоню. Скажи мамі…»: майже чотири роки родина чекає на воїна Віталія Стахова
