Історії внутрішніх переселенців, які через війну були вимушені залишити рідний дім, – абсолютно різні. Але всіх їх об’єднує спільний біль.
Розпочати життя з нового аркуша. В іншому місті, в іншому будинку. Тим, хто не пережив, не відчув – навіть важко уявити, як це: вмістити минуле життя у валізу та востаннє переступити рідний поріг. Часто переселенці змушені шукати професійної допомоги у психологів, щоб впоратися з усім, що трапилося в їхньому житті через війну. Про те, з чим на душі і серці приходять такі люди до фахівців, розмова з практичною психологинею інклюзивно-ресурсного центру Красилівської міської ради, волонтеркою платформи «Розкажи мені», психотерапевткою Ольгою Гавриш.
– Насправді, втрата – це не тільки коли ми втрачаємо іншу людину, а й втрата житла, грошей, звичайного життя, яке було до цього, яке було опорою. Коли життя розділяється на до і після, спочатку потрібно вижити емоційно. Цей період характеризують як прийняття ситуації. І вже потім почнеться процес адаптації до того середовища, в яке вони потрапляють. Тому що психіка після великої втрати, а втрата житла, втрата того життя, яке було до цього, – це дуже велика втрата – вона працює по-інакшому. Вона наче звужує коридор, горизонт того, що можна було би робити, якби людина переїжджала не вимушено, а заплановано. До того одного дня, в якому людина живе, до однієї задачі, яку вона має виконати. Вже оця багатозадачність, яка була доступна раніше, – вона стирається.
– Наскільки тривалим цей процес може бути?
– Сучасні дослідники говорять, що є лінійне і нелінійне переживання втрати. Тому для кожного це індивідуально. Але все ж дуже важливо в цей період, коли людина розуміє, що вона не може впоратися сама, звернутися по допомогу до спеціаліста. Сьогодні існують центри життєстійкості, безкоштовні психологічні платформи та спеціалісти, до яких можна звернутися по допомогу. Підтримка – поруч. І звернутися до неї – не слабкість, а турбота про себе. Звернутися до спеціаліста варто, коли біль не стає меншим з часом, коли важко повертатися до щоденних справ, коли є постійна тривога, виснаження чи відчуття безсилля, коли втрата житла чи переміщення продовжують переживатися дуже гостро, коли здається, що всередині більше немає опори.
– А про що Ви як психолог говорите з такими людьми? Як ви їх надихаєте чи заспокоюєте?
– Людям, які втратили житло або були вимушені переїхати, потрібно дати місце, де вони можуть побути собою. Зазвичай людина намагається адаптуватися на новому місці. Якщо в неї є бажання, потрібно поплакати, скинути емоції, проговорити про те, що втрачено, про те, як там було. Дуже важливо з самого початку мати одне стабільне місце. Як правило, психолог і є тією людиною, ритуалом, який стає рятівним острівцем, місцем підтримки, стабільністю.
Дуже важливо для людини повернути собі базові потреби: сон, їжу, тепло, потребу рухатися… Також перестати вимагати від себе бути такими, як раніше. А почати з того, що людина може, що в її зоні відповідальності. Не треба забороняти собі горювати за втраченим життям, житлом, коштами.
Після переїзду не варто будувати нове життя одразу, а спершу організувати таку маленьку передбачуваність того, що може бути. Зазвичай, коли люди вимушено переїхали, їх часто переслідує сором. Вони вважають: «Я тепер ніхто. Я залежний або залежна. Я починаю все спочатку…» Але починати з нуля не означає бути взагалі без опори. Оце потрібно зрозуміти і прийняти, тому що зазвичай період цього прийняття – довгий.
– А коли людина вже трохи оговтується після переїзду і настає період адаптації, як на цьому етапі можна допомогти людям?
– Як тільки до людини приходить розуміння, що вона вже не в тій точці розгубленості, в якій була після переїзду, вона починає краще адаптуватися і приймати ситуацію. Дуже важливо, щоб у цей момент поруч були не ті, хто каже, до прикладу: «Тримайся». А ті, з ким можна інколи не триматися, поплакати. Бо кожна втрата має стадії горювання. Коли людина вже відгорювала, йде повернення до життя. Часто через віднайдений сенс хочеться щось зробити, бо треба жити далі, треба щось робити. Насправді прогрес відбувається через контакт, набуття зв’язків. Проте часто вимушені переселенці хоч і отримують підтримку, але не відчувають, що вони серед своїх. Тобто те оточення, яке було там і є на новому місці, – це зовсім інше оточення, і до нього потрібно знову звикати.
Молодші швидше звикають до нової обстановки. Але чим старша людина, тим важче їй адаптуватися. Насправді психіка відновлюється не стрибками, а такими мікрорухами. Через контакти, через те, що хтось запитав: «Як ти?», через чай, який ви попили разом, через турботу, через маленькі рішення, через відчуття, що я вже сьогодні трохи витримала або витримав. І щоб почати жити, спочатку треба прийняти ситуацію, не відпустити, а прожити втрату. А далі свою роль відіграють оточення, контакти, нове місце роботи, нові люди, нові враження, повертається азарт, відчуття того, що «я знову почала відчувати ґрунт під ногами».
– Щоб ви не радили говорити людям, які переїхали в інший регіон і які будують своє життя з нуля, і які фрази можуть зцілювати?
– Не варто повторювати фрази «Все буде добре», «В інших ще гірше»… Такий токсичний оптимізм не дасть нічого. Або навпаки, може ще більше озлобити. Краще просто побути поруч, підтримати, запитати: «Чим я можу тобі допомогти?», «Якщо хочеш, я можу біля тебе посидіти», «Якщо хочеш, я можу з тобою сходити на каву» тощо. Також важливо вислухати людину, якщо вона готова і хоче виговоритися. Якщо дозволить – обійняти.
– А якщо під час розмови людина починає плакати і ми шукаємо фрази, щоб допомогти, заспокоїти – як не зробити боляче?
– Нам хочеться розповісти людині, що все буде добре, але зазвичай це просто перетягування, коли ми власну тривожність у переживаннях за людину починаємо гасити. Тому варто посидіти поруч. Можливо, дати серветку. Сказати, приміром: «Я бачу – тобі погано», – і не розпитувати далі, щоб не робити більш боляче. Людина сама може розповісти, коли буде готова. Доречно було б запитати: «Чим я можу тобі допомогти?»
Насправді загальнопідтримуючі фрази для кожної людини і ситуації потрібно підбирати індивідуально. І бажано емоційно не включатися в переживання, сльози, висловлювання людини. Не плакати разом з нею, якщо хочемо бути опорою. Мати трішки спокійніший емоційний тон в цей момент. Співпереживати, але не бути у вирі емоцій. Але, якщо хочемо бути просто поряд – то можна і поплакати.
Читайте також: Центральною вулицею Хмельницького пройшла хода на підтримку полонених та зниклих безвісти військових (ФОТО, ВІДЕО)
