Він народився на Харківщині, тривалий час мешкав на Сумщині, а доросле життя будував у Києві.
Сергій Штагер народився 30 листопада 1976 року. З дитинства багато читав, охоче навчався. Любив фотографувати, рибалити, ходити в ліс по гриби, колекціонував марки, значки. Стріляв у тирі, займався спортом. Любив природу, тварин. Був чесним, добрим, справедливим, сміливим, порядним, принциповим і незламним в своїх поглядах, завжди приходив на допомогу, захищав слабших. Так про старшого брата згадує Валентина Миколаївна.
«Він був дуже талановитий, творчий, писав вірші. До школи в одній руці ніс рюкзак з підручниками, в іншій – книжки, які він читав», – каже жінка. У 1994 році Сергій розпочав строкову службу на посаді старшого кодировщика електронної апаратури кодування та спецзв’язку. Коли повернувся додому, працював у місцевих телерадіокомпаніях диктором, кореспондентом, ведучим програм, у дитячо-юнацькому центрі – керівником пресцентру наукового відділу. А 2000-го переїхав до Києва. Закінчив курси журналістів при Укртелерадіоінституті. У столиці постійно навчався, здобув різні дипломи та сертифікати. Полюбив джаз, блюз, танці. Став донором крові. Особливо для дітей в лікарні «Охматдит». Також багато допомагав людям, які опинилися в складних ситуаціях.
Навчаючись у Києві, Сергій виготовляв корпусні меблі, працював моделлю, офіціантом, круп’є, різноробом, кур’єром, продавцем-консультантом. Не боявся жодної роботи, постійно розвивався, займався самоосвітою. У Києві знайшов нових друзів і товаришів. Добре знав іноземні мови, цікавився історією, читав безліч книжок, відвідував багато виставок, подорожував Україною.
«Спочатку брат ходив на Майдан. А воювати пішов добровільно у вересні 2014-го. Був навідником-гранатометником. Служив на Донеччині, Луганщині. Брав участь у десятках операцій. Бачив багато горя і біди, але тримав все в собі. нам не розповідав, щоб ми не хвилювались. Він кілька разів повертався до цивільного життя, але потім знову підписував контракт», – каже жінка.
Незадовго до повномасштабного вторгнення Сергій знову був удома, в Києві, працював на складі автозапчастин. А коли ворог підступно напав, одразу пішов до військкомату. «З 2014-го року воював у 79 бригаді. Хотів туди повернутися у лютому 2022 року. Але з Києва всі дороги були перекриті, і вони з побратимами не змогли туди дістатися. Тож їх відправили в Житомир, у десантно-штурмові війська, в 95 бригаду. Вони звільняли Бучу, Ірпінь, інші населені пункти під Київщиною. За це брат отримав орден «За мужність» ІІІ ступеня», – пригадує сестра.
З 6 червня 2022 року почав нести службу в новоствореній 46 окремій аеромобільній бригаді ДШВ ЗСУ розвідником-сапером. Пройшов навчання у Великій Британії та супроводжував новобранців як інструктор. А далі були операції зі звільнення Херсона, важкі бої за Бахмут та Соледар, контрнаступ на Запоріжжі, оборона на Мар’їнському, Курахівському, а згодом і на Покровському напрямках. За словами сестри, він завжди був з побратимами в окопах. Підтримував їх, навчав, ділився досвідом.
На початку 2023 року, виконуючи бойове завдання в районі Соледару, «Поет» отримав перше поранення. Вдруге його поранило через вісім місяців поблизу Роботиного на Запоріжжі. Пошкодило дві ноги і обличчя, контузило. Додому Захисник приїздив дуже рідко, десь раз на рік. Так і про поранення рідні дізналися, бо ніколи їм не повідомляв.
«Сюрприз робив завжди. Телефонував: «Відчиняйте, я додому йду». Трохи був удома в Охтирці, інший час проводив у Києві. Востаннє зустрічалися з ним 8 березня 2025 року. Привітав нас зі святом. А в квітні він загинув», – не може змиритися з втратою сестра.
Життя молодшого сержанта Сергія Штагера, майстра 2 відділення ударних безпілотних авіаційних комплексів, обірвалося 3 квітня в районі Андріївки Волноваського району на Донеччині.
«Ми ще другого з ним розмовляли. Попереджав, що буде у відрядженні. А наступного дня писали йому. Бо були питання по ремонту. Адже наш дім в Охтирці постраждав після того, як неподалік ворог скинув півтонну бомбу.
Ми відбудовували наш будинок. Тож постійно радилися з Сергієм. А тут – він мовчить… Потім нам з мамою почали снитися померлі рідні. Я навіть до церкви сходила. Думаю, може йому там складно, чи що трапилось. Шостого квітня нам повідомили, що брат зник безвісти. Маму схопило серце, а військовий каже: «Ви не хвилюйтеся, можливо, він поранений, може він десь в лікарні». А коли згодом я подзвонила в бригаду, вже сказали, що Сергій загинув».
Коли рідні отримали офіційне сповіщення про загибель, їх запросили на впізнання в Дніпро. «Мені сказали, що під час ворожого штурму був артилерійський обстріл, – каже Валентина. – Він загинув миттєво… Ми поховали його біля бабусі в Коротичі на Харківщині, де він народився. Так вирішили, бо коли він ще був живий і ми приїжджали на кладовище, він сказав: «Я буду, мабуть, тут, біля бабусі. Ви мене, якщо що, тут поховаєте». Наче передчував.
Бойовий шлях «Поета» відзначений багатьма нагородами, серед яких – посмертно: ордени «За мужність» ІІ ступеня, «Хрест Героя». Сергій Штагер – почесний громадянин міста-героя Охтирки. Рідні створили петицію для присвоєння Сергію Штагеру звання Героя України, бо переконані: своїми вчинками він заслужив цього високого звання.
Читайте також: У селі на Шепетівщині відкрили Меморіал Героїв
