Він загинув поблизу Роботиного на Запоріжжі.
Про свого Олександра Лілія Дорош може пригадати лише хороше та світле. Для неї, для донечки Софії та сина Артема він був найкращим у світі чоловіком і татом – опорою та мудрим наставником.
«Саша був надзвичайним, – розповідає вона. – Сім’янином з великої літери. Дуже любив дітей, ніколи не відмовляв у допомозі, пораді, підтримці. Для нашої сім’ї збиратися в родинному колі – це був найкращий відпочинок і розрада. Ми ніколи не чули від нього поганого чи різкого слова. Якщо й виникали інколи певні питання, проблеми – все вирішували спільно, обговорюючи та радячись».
Зі своїм майбутнім чоловіком Лілія була знайома ще з дитинства – народилися і росли в одному селі Почапинці, що в Кам’янець-Подільському районі. Весілля зіграли в 2007-му. Він навчався в Борщівському агротехнічному коледжі на техніка-будівельника. Працював спочатку будівельником-монтажником, потім штукатуром. Коли діти трохи підросли, знайшов роботу за фахом у Чернівцях. Додому приїздив лише на вихідні.
«Я тебе дуже кохаю. Ти найкраща дружина у світі», – Олександр наче попрощався зі своєю Лілією в останній розмові. Фото з домашнього архіву.
«Нині нашій дочці – 18, а синові – 13. Досі згадуємо, як у нашій сім’ї колись стало традицією зустрічати тата з роботи та разом збиратися за столом. Замовляли піцу, готували різні смаколики. Діти дуже чекали цих вечорів. Якщо випадала нагода, зазвичай їздили до Кам’янця-Подільського. Гуляли старовинним містом, дивилися унікальні пам’ятки історії. Весело проводили час, ділилися новинами, інколи й потаємним…» – пригадує минуле щасливе життя Лілія Дорош.
Олександр змалку захоплювався футболом. Часто грав з місцевою командою в селі і в район на змагання їздив. А коли підвело здоров’я, намагався не пропускати жодного матчу, але вже в якості вболівальника. Любов до футболу передалася й Артему.
Того жахливого для країни дня 24 лютого 2022 року Лілія була вдома, а її чоловік, як завжди – у Чернівцях, на роботі. Того ж вечора він повернувся в село. «Саша сказав мені, що ховатися не буде: «Якщо за мною прийдуть, я піду служити. Бо мої діти мають ходити з гордо піднятою головою, а не казати, що тато наш боягуз і ховається». Він казав, що це його обов’язок. Після жахіть, які окупанти чинили в Бучі, своїм обов’язком вважав захищати в першу чергу свою сім’ю, своїх дітей, свою країну. І коли 19 квітня 2023 року отримав повістку, не роздумував анітрохи», – каже дружина.
До цього Олександр не мав армійського досвіду, військове навчання проходив на Харківщині, у підрозділі Національної гвардії. Продовжив підготовку вже на Запорізькому напрямку, проте на відстані від передової.
«Перед тим як відправити в окопи, чоловікові дали 15 діб відпустки, –розповіла Лілія. – Ця відпустка була для мене дуже особлива. Було відчуття, що це вже все… Всі ці 15 днів ми провели всі разом. Ні на хвилинку одне від одного не відходили. Їздили відпочивати, купалися в басейнах, ходили на прогулянки. І коли вже проводжали його на автобус, знаєте, таке було відчуття, ніби це справді востаннє. Він так нас тоді обійняв, усіх трьох, так тісно. Сльози самі потекли. Ми дуже тоді плакали».
Вперше Олександр Дорош потрапив на передову на початку серпня того ж року. Був кулеметником. Виконував завдання поблизу населеного пункту Роботине Пологівського району на Запоріжжі. Ходив на нуль, брав участь у штурмах ворожих позицій.
«Ми переписувалися з ним, коли була можливість – телефонував. А перед тим як мав іти на своє останнє завдання, ми говорили з ним цілий день і цілу ніч. Знаєте, мені так запам’яталися оці його слова, що він мені тоді написав: «Я тебе дуже кохаю, ти найкраща жінка в цілому світі». Звичайно, Саша робив мені компліменти, але щоб так… В мене таке було враження, наче попрощався», – не може стримати сліз жінка.
Вранці 6 вересня Лілія отримала останнє повідомлення від коханого, що має виходити, що напише, коли повернеться. На жаль, не судилося. О 7.30 Захисник потрапив під артилерійський обстріл. Дружині зателефонували восьмого. Сказали. Затим було упізнання по фото.
«Коли я їхала за ним, дочка попросила, щоб не відкривали труну. «Ми хочемо тата пам’ятати такого, яким він поїхав. Живого, радісного».
І мама дотримала слова. Бо знала, що для Софії з Артемом Олександр був всесвітом, найкращим татом і товаришем. Надзвичайно міцний зв’язок був між ними усіма.
Поховали Олександра Дороша у рідному селі. Посмертно його нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
Нині в одній з кімнат у Дорошів є куточок, де зберігаються всі речі найріднішого: його телефон, жетон, бритва, парфуми, ніж, якими користувався… А от більшість фото прибрали, бо мама, дивлячись на них, часто плакала. Форму ж залишив собі Артем. На потім.
Поховали Олександра Дороша у рідному селі Почапинці на Чемеровеччині. Фото надане дружиною.
«Найважче стає у вихідні, бо в ці дні чоловік приїжджав додому багато років поспіль. Але часто згадую, як казав мені, вже на війні: «Ти сильна, в тебе двоє дітей, яких ти маєш ставити на ноги». І я розумію, що, крім мене, у них немає людини ближчої. Я мушу виконати обов’язок, який переді мною поставлений», – каже жінка.
Найбільше він мріяв про Перемогу й мир в Україні, мріяв поставити на ноги дітей, забезпечити їм найкраще майбутнє. На жаль, ці такі прості і, здавалося б, банальні речі продовжує руйнувати ворог.
Читайте також: «Я знаю, що повернення додому вже не буде»: історія родини з Донеччини
