Через постійні обстріли жінка залишила рідний дім, залишивши про нього лише спогади.
Сьогодні Світлана живе на Хмельниччині і плете маскувальні сітки для військових. Переїжджаючи з рідного дому, вона взяла із собою лише найнеобхідніше – дві сумки, документи і відповідальність за родину.
Світлана родом із прикордоння Сумської області. До війни працювала на заводі. Її життя, як і в багатьох українців, кардинально змінилося через війну. Виїжджати з рідної Сумщини довелося поспіхом – разом із донькою та двома онуками. На той момент молодшому онуку ще не було й року, старшому – дев’ять.
«Нас просто військовий довіз до вокзалу в інше місто, вивіз через блокпост. У мене в сумці був рушник, футболка, кофта, чашечка, дитячі памперси і їжа. І все. Дві сумки і документи – більше нічого», – розповіла сайту «Є ye.ua» жінка.
Нове життя на Хмельниччині
На Хмельниччину Світлана переїхала навесні 2024 року. Спершу зупинилася у брата, згодом почала орендувати житло в Чорноострівській громаді. Завдяки випадковому знайомству жінка долучилася до громадських робіт.
«Познайомилася з багатьма людьми, коли видавали нам гуманітарну допомогу, так і здружилися. Тоді мені сказали, що можна сітки плести на фронт для військових», – пригадує жінка.
«Я просто тихо роблю»
Сьогодні Світлана допомагає у плетінні маскувальних сіток, паралельно займається випічкою, яку також передає військовим на передову. Каже, допомагати почала ще вдома, на Сумщині, і продовжує це робити тут.
«Я випікаю, відправляю, якщо є можливість. І щось продаю. Я не фотографую, не виставляю нічого. Я просто роблю. І все. Я просто тихо роблю…», – говорить жінка.
Дім, якого майже не залишилося
З рідним містом Світлана підтримує зв’язок, однак повертатися поки нікуди.
«Всі організації, магазини – все розбомблене. Люди тримаються, але часто не мають змоги виїхати, бо нема за що і нема куди. Я хочу додому, чесно. Ми сподіваємось, що війна закінчиться», – з надією говорить вона.
Сьогодні донька Світлани з дітьми живе у Хмельницькому, а сама вона – у громаді неподалік. Після операції вона не може працювати повноцінно, однак продовжує допомагати настільки, наскільки має сил.
«Все, що в моїх силах, я стараюся зробити», – каже жінка.
І робить це без зайвих слів – щоденною працею, турботою і вірою в повернення додому.
Читайте також: Від бригадирки на «Азовсталі» до водійки тролейбуса у Хмельницькому: історія Ольги Бондар
