Викопні кістки показали відмову ранніх Homo від лазіння по деревах

За даними нового дослідження, опублікованого в журналі Science Advances, ранні представники роду Homo до приблизно 1,8 мільйона років тому вже майже повністю відмовилися від регулярного лазіння по деревах і покладалися на звичне двоноге пересування по землі. Робота палеоантропологів з Університету Вітватерсранда та Університету Південної Каліфорнії описана на сайті Sci.News.

Від часів Чарльза Дарвіна і Томаса Гакслі наземне двоноге ходіння розглядають як ключову рису екологічної ніші людини. Дослідники нагадують, що численні роботи простежували, як змінювалася роль цього типу пересування від останнього спільного предка людини й шимпанзе, який жив 9,3–6,5 млн років тому.

Загальна картина, що сформувалася, показує градацію значення двоногого ходіння: від «факультативного», коли організм може інколи ходити на двох ногах, до «звичного» і далі до «облігатного» — коли цей спосіб пересування стає основним і незамінним.

Що саме вивчали дослідники

У новій роботі команда проаналізувала внутрішню міцність кісток кінцівок двох ключових викопних скелетів. Перший — це знаменитий екземпляр Australopithecus на прізвисько Little Foot («Маленька стопа») віком 3,67 млн років із печери Стеркфонтейн у Південній Африці. Другий — приблизно 1,8‑мільйонолітній ранній Homo з Дманісі в Грузії.

Діафізи (тіла) кісток реагують на навантаження, які організм зазнає протягом життя. Тому відносна міцність кісток рук і ніг може слугувати своєрідним «записом» того, як особина реально пересувалася, доповнюючи висновки, зроблені лише за формою скелета.

Вчені порівняли співвідношення міцності кісток рук і ніг у цих викопних особин із даними про сучасних людей, шимпанзе, горил і орангутанів. У живих видів ці пропорції добре узгоджуються з тим, скільки часу тварини проводять на деревах.

Австралопіт ще активно лазив, але вже ходив по-людськи

Аналіз показав, що пропорції кінцівок Little Foot дуже подібні до африканських мавп. Це свідчить про часту деревну активність, навіть попри відносно великий для австралопітів розмір тіла.

Водночас нижні кінцівки цієї ж особини мали пропорції, ближчі до людських. Така комбінація вказує на «змішаний» стиль пересування: поєднання лазіння по деревах із певною часткою наземного двоногого ходіння.

На думку авторів, це один з найнесподіваніших результатів: у нижній кінцівці Australopithecus фіксується сигнал, подібний до сучасної людини, тоді як співвідношення міцності плечової та стегнової кісток виглядає набагато більш «мавпоподібним».

Ранні Homo вже покладалися на життя на землі

Зовсім іншу картину виявили в особини раннього Homo з Дманісі. Співвідношення міцності кісток рук і ніг тут повністю вписується в діапазон сучасної людини за обома показниками, які аналізували автори.

Це узгоджується з попередніми даними за скам’янілими рештками Homo erectus з Африки. Послідовність результатів для різних ранніх представників роду Homo навела дослідників на висновок: до часу близько 1,8 млн років тому відбувся принциповий перехід до звичного наземного двоногого ходіння з майже повною відмовою від регулярного лазіння по деревах.

Автори припускають, що ця зміна пов’язана не стільки з використанням знарядь праці, скільки з новою стратегією пошуку їжі та розширенням ареалу пересування. Відомо, що кам’яні знаряддя з’являються в палеонтологічному літописі більш ніж на мільйон років раніше за цей перехід у способі пересування.

Можливі причини та значення переходу

На думку вчених, виявлена різниця у пропорційній міцності кісток може відображати своєрідний «поріг» між адаптивними моделями Australopithecus і Homo. Подібно до інших великих змін, які використовують для розмежування етапів еволюції людини, це свідчить про глибоку перебудову способу життя.

Точна причина переходу поки що залишається невідомою. Серед можливих факторів вказують зміну дальності переміщень, нові стратегії збирання їжі та інші екологічні тиски, які могли віддати перевагу сильнішим нижнім кінцівкам і більшій залежності від життя на землі.

Ці події відбувалися на тлі загального зростання розмірів мозку в людській лінії. Дослідники підкреслюють, що не стверджують причинного зв’язку між цими двома трендами, але вважають такий збіг у часі «загадковим» і вартим подальшого обговорення.

Автори сподіваються, що їхні результати про зміни у використанні кінцівок, стилях пересування та еволюції мозку стимулюватимуть нові дослідження й дискусії щодо того, як саме формувався унікальний спосіб життя людини.