Дорослим варто спочатку визнати емоцію, а потім запропонувати переключення.
Дитина не завжди може пояснити словами, що з нею відбувається, коли один із батьків стає на захист країни. Вона може плакати, злитися, ставати мовчазною, часто запитувати, коли мама чи тато повернуться, боятися залишатися сама або раптом почати поводитися «як маленька». Усе це може бути проявами переживання розлуки та тривоги, розповідає сімейна психологиня з Хмельницького Ірина Локазюк.
– Для дитини від’їзд батька чи матері на війну – це не просто зміна звичного розкладу. Це ситуація, у якій змінюється її відчуття безпеки: людина, яка була поруч, раптом стає далеко, а майбутнє неможливо точно передбачити. Тому головне завдання дорослих – не змусити дитину «не думати про погане», а допомогти їй пройти цей період так, щоб вона не залишалася зі своїми страхами наодинці.
– Ірино Степанівно, сумувати – це нормально?
– Перша помилка, якої дорослим варто уникати, – намагатися швидко припинити дитячий сум. Фрази на кшталт «не плач», «не переживай», «тато/мама скоро повернеться», «будь сильною/сильним» можуть здаватися підтримувальними, але іноді вони ненавмисно передають дитині сигнал: «мої почуття неправильні, їх краще не показувати».
Натомість можна сказати: «Я бачу, як сильно ти сумуєш за татом. Я теж сумую. Це нормально – сумувати за людиною, яку любиш». Або: «Ти можеш плакати. Я поруч».
Дитині не потрібно доводити, що «все буде добре». Їй потрібно відчути: «навіть коли мені страшно і сумно, я не один/одна».
– Чи потрібно дитину відволікати?
– Так. Але не замість проживання емоцій. Гра, прогулянка, спорт, творчість, зустріч із друзями, улюблений фільм чи спільне приготування їжі можуть допомагати нервовій системі переключатися і відновлюватися. Але якщо дитина плаче за мамою чи татом, а дорослий одразу говорить: «Давай краще пограємося», – дитина може залишитися зі своїм почуттям сам на сам.
Краще спочатку визнати емоцію, а потім запропонувати переключення: «Ти зараз дуже сумуєш за мамою. Хочеш, я тебе обійму? А потім можемо разом намалювати для неї картинку». Тобто послідовність може бути такою: помітити назвати прийняти побути поруч запропонувати діяльність.
– Що в такий момент потрібно дитині?
– Дитині потрібна не постійна розвага, а передбачуваність. Коли один із батьків далеко, особливо важливо зберігати те, що залишається стабільним. Звичний час пробудження і сну, навчання, прогулянки, прийом їжі, гуртки, зустрічі з друзями створюють для дитини відчуття: «моє життя продовжується, світ не розпався».
Крім того, корисно створити маленькі сімейні ритуали. До прикладу, це може бути вечірня розмова про те, як пройшов день. Або спільне чаювання, «коробка спогадів» із фотографіями, листами та малюнками, календар очікування наступного дзвінка або спільна справа, яку дитина робить «разом із татом/мамою», навіть якщо вони далеко. Це допомагає підтримувати емоційний зв’язок попри фізичну відстань.
– А як тут працюють обіцянки, дані дитині?
– Не обіцяйте того, чого не можете гарантувати. Одне з найскладніших питань для дитини: «Мамо/тато, а тато/мама точно повернеться?» Дорослому дуже хочеться відповісти: «Так, звичайно». Але ми не можемо знати майбутнього. Натомість можна відповісти чесно й водночас підтримувально: «Я дуже хочу, щоб тато/мама повернувся/лася. Зараз він/вона виконує свою роботу, а ми з тобою будемо разом. Якщо тобі стане страшно або сумно – ти завжди можеш сказати мені».
Дитині важливо отримати не гарантію майбутнього, яку ніхто не може дати, а відчуття опори в теперішньому.
– Якщо дитина постійно запитує: «Коли він повернеться?»
– Повторення одного й того самого питання – поширена реакція дітей на невизначеність. Не обов’язково щоразу давати нову інформацію. Можна спокійно повторювати: «Я знаю, що ти дуже чекаєш. Точну дату я зараз не знаю. Як тільки знатиму – обов’язково тобі скажу». Краще використовувати зрозумілі дитині часові орієнтири, а не абстрактне «скоро».
Наприклад: «Ми знаємо, що наступний дзвінок буде в неділю. А сьогодні середа. Давай подумаємо, що ми хочемо розповісти татові».
Допоможіть дитині залишатися дитиною. Іноді діти, особливо старші, намагаються бути сильними заради мами чи молодших братів і сестер. Вони можуть думати: «Мені не можна плакати, бо мама і так переживає», – і непомітно для дорослих беруть на себе надмірну відповідальність. Тому важливо прямо сказати: «Ти – дитина. Тобі не потрібно бути сильним/сильною замість дорослих. Про дорослі проблеми подбають дорослі. Ти можеш гратися, сміятися, радіти, сумувати і займатися своїми справами».
– Якщо дитина злиться – це означає сумує?
– Дитина може не сказати: «Я боюся втратити маму». Замість цього вона може сказати: «Я ненавиджу цю війну!», «Я не хочу з тобою говорити!», «Чому тато взагалі туди пішов?», «Мені все набридло!».
За гнівом часто можуть стояти страх, безсилля, туга або потреба у близькості. Не варто одразу переконувати дитину, що вона «неправильно думає». Можна сказати: «Ти дуже злишся. Я думаю, тобі зараз справді важко». Після того як емоційна напруга знизиться, можна говорити далі. Тобто не заперечувати страх, а допомогти дитині витримати його.
«Так, ти переживаєш за тата/маму. Коли ми любимо людину, нам природно хвилюватися за неї. Давай подумаємо, що допомагає тобі почуватися трохи спокійніше зараз». Це можуть бути обійми, розмова, малювання, музика, рух, дихальна вправа, улюблена іграшка, контакт із близькою людиною. Важливо повертати увагу дитини з того, що вона не може контролювати, до того, що є в її зоні впливу зараз.
– А що робити, якщо дитина перестала говорити?
– Мовчання не завжди означає, що дитина не переживає. Іноді навпаки – емоцій занадто багато, і дитина не знає, як їх висловити. Не потрібно змушувати її розказати про відчуття. Іноді легше говорити під час спільної діяльності: малювання, прогулянки, гри, дороги. Можна запитати: «Якби твій сум мав колір – який би він був?» або «Що б ти зараз найбільше хотів/хотіла сказати мамі?». Для дітей гра й творчість часто стають мовою, якою вони можуть розповісти про те, що складно пояснити словами.
– Коли варто звернутися до психолога?
– Дорослим варто звернути увагу, якщо переживання суттєво впливають на повсякденне життя дитини: тривалий час порушується сон, навчання, спілкування, з’являється сильна тривожність, дитина надовго втрачає інтерес до звичних занять, стає надзвичайно замкнутою або її поведінка помітно змінюється. У такій ситуації консультація дитячого психолога може допомогти зрозуміти, що саме переживає дитина і яка підтримка їй потрібна.
І найголовніше: дитині не потрібен дорослий, який завжди знає правильні слова. Їй потрібен дорослий, який залишається поруч. Який може сказати: «Я бачу, що тобі важко». «Ти можеш сумувати». «Тобі не потрібно бути сильним/сильною весь час». «Я поруч». «Ми впораємося з цим днем разом».
Коли мама чи тато йдуть на війну, дитина теж проходить свій складний шлях очікування. І наше завдання – дати дитині достатньо любові, чесності, передбачуваності та підтримки, щоб навіть у складний період вона знала: її почуття важливі, її життя продовжується, а поруч є дорослі, на яких можна спертися.
Читайте також: Від сапера до оператора БПЛА: історія військового з Кам’янця-Подільського
