Життя бійця з Чабанів обірвалося після третьої контузії…
Вадим Бахурський народився 8 липня 1986 року в селі Осташках, неподалік обласного центру. Коли хлопчику було сім років, помер його тато. На той час він з мамою та старшою сестричкою Оленою мешкав у Хмельницькому. А в 1999 році купили хату в Чабанах та переїхали в село.
«Після школи Вадим закінчив восьме ПТУ, вивчився на столяра. Проте за фахом не працював, – розповіла сестра. – В армію його не взяли за станом здоров’я. Був різноробочим на будівництвах, копав з хлопцями колодязі… Одружився, але сімейне життя не склалося. Згодом нашу маму розбив інсульт. Її не стало у 2015 році. Разом з Вадимом винаймали в Хмельницькому квартиру, мріяли накопити грошей, щоб зробити в хаті ремонт, купити машину… Він був дуже щирим та добрим. У це важко повірити, але ми ніколи не сварилися. Завжди підтримував мене, дуже любив готувати».
Олена розповіла, що крім захоплення риболовлею, брат хотів подорожувати Україною, відвідати багато цікавих місцин, побачити історичні та культурні пам’ятки…
Вадим із сестрою Оленою завжди жили дуже дружно. Фото: з родинного архіву.
«Велика війна застала брата в Чабанах, – продовжує сестра. – Поїхав на пару днів пропалити в грубці, щоб сирість не взялася. А вранці 24 лютого подзвонив і сказав: «Я піду». Я сказала, що він же не служив, не візьмуть… «Зараз всіх беруть», відповів. 25 лютого Вадим вже був біля військкомату. Не брали. Але настояв. Пройшов комісію. Дали три години на збори. Зачислили в 86 батальйон місцевої територіальної оборони. Охороняв важливі об’єкти, допомагав переселенцям, котрі прибували залізницею. Заодно проходив навчання на полігоні…»
12 квітня Вадим Бахурський вже їхав на Харківщину. А невдовзі надіслав сестрі свої фотографії, на яких тримав у руках рашистські пайки. Одного дня на позиці прилетіло. Тоді хлопець отримав свою першу контузію. Прокапали у тамтешній школі та й знову – на передову. Затим воював на Херсонщині. Визволяли та зачищали край від загарбників. Наприкінці вересня його частина повернулася на ротацію до Хмельницького. Вадим отримав відпустку, відіспався, навідав родичів, друзів. Але не дали відбути повністю: подзвонили, щоб повертався.
«Він був стрілком, – каже Олена. – Тримав оборону в районі населеного пункту Тягинка, що через Дніпро від Кринок. Мав позивний «Бафік». Так його ще зі школи називали… Вадим дзвонив мені, заспокоював, казав, що все буде добре. Проте я чула у слухавці доволі гучні звуки близького фронту. В січні 2023 року брат потрапив в Одесу з пневмонією. А в березні на 10 днів приїхав додому. Постарів, посивів, мав сильні головні болі, шуміло у вухах, погано бачив… Та знову – на війну, на Херсонщину. 18 липня знову отримав контузію. Їздила до нього у шпиталь на Одещину. Після майже місяця лікування повернувся до побратимів. Вже не міг залишити цю кляту війну».
24 січня цього року у хату, де перебував Вадим з бійцями, прилетів снаряд. Його дуже сильно оглушило. Знову потрапив у Миколаїв. Подзвонив сестрі: «Оленко, приїжджай, бо можеш не застати».
Вадим кілька разів приїжджав додому у відпустку. Фото: з родинного архіву.
«Я приїхала 11 лютого. Це була 9-та річниця по смерті мами. Вадим побачив мене, посміхнувся: «Це ти, моя Оленко?» «Я, я, братику!» – крізь сльози розповідає ті хвилини сестра. – Відтоді не відходила від нього. Він ніби і впізнавав мене, і розмовляв, але я бачила, що блудить. Йому вважалася мама, він часто занурювався у якийсь свій тривожний світ…»
Згодом здоров’я бійця погіршилося. Його забрали в реанімацію. Сестра була поруч. У ті короткі миті, як її впускали до реанімації, гладила братика по руці, розповідала історії, новини… Він ще рухав пальцями, усміхався.
«Я йому казала, що дуже його люблю, що все буде добре, що він одужає. А він тільки махав головою, мовляв – ні», – пригадує Олена.
Лікарі казали, що стан бійця стабільно важкий. На кілька днів жінка поїхала додому, і якраз тоді Вадима перевезли до Одеси. Сестра щодня дзвонила, питала як він. Вже купила квиток до Одеси…
Про смерть брата Олені повідомили 24 лютого, якраз на третю річницю початку повномасштабного вторгнення. І чомусь аж на третій день після того, як його не стало.
Тіло Вадима Бахурського до Хмельницького доставили із запізненням – 29 лютого. Машина чекала, щоб забрати тіло ще одного бійця і потрапила під обстріл.
Поховали Захисника 1 березня у Раковому, на Алеї Загиблих Героїв. Йому було лише 37 років. За свою службу боєць удостоєний нагрудного знака «Ветеран війни». Проте цю нагороду сестра бачила лише на фото…
