Днями у Хмельницькому з успіхом відлунав унікальний концерт — «Музичні діалоги: Польща-Україна», який завершив музичний травень в обласній філармонії. Зірками події стали український піаніст Дмитро Таванець та польський диригент українського походження, дипломат від мистецтва Роман Ревакович, з яким ми поспілкувалися за лаштунками. Подробиці далі у матеріалі.
Класична музика – надвисоке серед високого мистецтва, промовистий акцент історії кожної держави, один із найкращих способів реабілітації та пошуку гармонії в бентежній сучасності, царина самопросвіти і пізнання краси. Саме за цим приходять до обласної філармонії містяни та гості Хмельницького – щоб наповнитись і стати кращою версією себе. Чудова нагода не тільки відчути настроєве полегшення, а й пізнати напрочуд близьку серцю за цінностями й європейським світоглядом польську культуру у довершеному перекладі мови симфонічної музики випала шанувальникам царини в останні травневі дні.
Так, в межах міжкультурного партнерства, а саме співпраці маестро Романа Реваковича як провідника між двома культурами – польською та українською, та обласної філармонії як інституції, що сьогодні й завтра готова підтримувати подібні ініціативи, у цій творчій синергії відбувся унікальний концерт «Музичні діалоги: Польща-Україна».
Як зазначають філармонійники в дуеті з численними публікаціями в пресі про артдипломатичну діяльність Романа Реваковича – ця особистість ініціативно й доволі самостійно розпочала свій шлях розбудовника культурних мостів між державами ще у 90-х роках.
Будучи етнічним українцем, пан Роман міг розчинитися в польській й загальноєвропейській культурах і ніколи не шукати собі шляху відчайдуха від мистецтва, який торує єдино можливий маршрут: єднання націй й цінностей через культуру. Саме тому ми зосередили увагу цього матеріалу не тільки на довершеності самої мистецької події – концерту, а й додали кілька персональних думок цього сучасного діяча дипломатії від культури.
Поділимося з вами кількома інсайдами. Так, перша зустріч із маестро відбулась безпосередньо на місці творіння нашого героя – сцені Хмельницької обласної філармонії, на одній із численних репетицій. Щиро усім рекомендуємо: обов’язково, якщо вам випаде така можливість, відвідуйте репетиції музикантів – це дійсно «щось». Чому? Бо там можна побачити всю волю емоцій, щирість пошуку найкращого і найпалкішого акорду для майбутнього глядача. Власний пережитий досвід дозволяє нам стверджувати, що мізансцени репетицій насичені такою енергетикою, від якої можна точно зарядити електрокар, не менше.
Такі відвідини можна порівняти з участю у перформансі, де ти за крок до того, щоб стати частиною загального дійства. Диригент – зосереджений на чистоті загальної хвилі звуку, красі синхронного виконання і на тому, щоб кожна нота, що відбивається від сцени, куліс і навіть останнього глядацького крісла, звучала в тон решті. Оркестр, своєю чергою, докладає титанічних зусиль, усього таланту і навичок для перфектного виконання поставленої диригентом задачі.
«Ще раз, але ось так!» — емоційно коригує виконання пан Ревакович, доповнюючи пояснення активною жестикуляцією. Це майже танець, ні — це точно танець! У цей час погляди оркестрантів зосереджені на маестро, брови трохи підняті й тиша, в якій чутно лише головний інструмент наразі – диригента. Тут і виникає перша правильна асоціація, що диригент – невід’ємний інструмент оркестру з різнобарв’ям звучання. А ще народжується непереборне бажання запитати, яким саме інструментом був би сам пан Ревакович, навіть якщо це питання і здаватиметься маестро несерйозним. Ми от були схильні до гобоя. Чому саме? Мабуть, завдяки його напрочуд проникливому, тонко мелодійному звучанню, яке водночас має особливий відтінок елегантної інтонації. Після ще кількох повторів концертних композицій репетиція завершується, і маестро поспішає скоріше у підготовчих справах. Тут-то ми і «нападаємо» на нього зі своїми настирливими питаннями.
— Пане Романе, Вас у багатьох публікаціях та інтерв’ю називають польським диригентом з українським серцем. Наскільки такий статус відповідає вашим почуттям до України?
Р.Р.: Мої батьки – українці. В хаті завжди говорили українською мовою, взагалі українськість була постійно присутня, хоча деякий час і приховано. Батьки за поріг хати цього не виносили, це приховувалось, бо час був не такий простий. Я жив у роздвоєнні: в середовищі моїх ровесників-поляків — шкільних і позашкільних товаришів, і в хатньому просторі, сповненому українським. До інформації про Україну, до свого розуміння, як я себе в цьому просторі віднаходжу, мені знадобилося досить багато часу.
Переломним моментом став для мене український чоловічий хор «Журавлі». Тут потрібно багато говорити про розпорошеність українців, які жили на той час в Польщі, і як вони заново повертали собі ідентичність, як ця українська ідентичність відживала після багатьох років приглушення, як вона організовувалась. Люди, які пережили це розпорошення, а саме операцію «Вісла» у 1947 році – пережили страшний час десяти сталінських років (Етнічна чистка, проведена в квітні-липні 1947 року за рішенням керівництва СРСР, ПНР і ЧСР, полягала у насильницькій депортації українців з їхніх етнічних земель — Лемківщини, Надсяння, Підляшшя і Холмщини — до західних і північних регіонів Польщі, що до 1945 року були частиною Німеччини — прим. ред.).
А потім був 1956 рік – «Відлига», під час якої були засновані українські представництва та установи, до прикладу Українське суспільно-культурне товариство (перша та єдина легальна українська громадська організація в Польській Народній Республіці, заснована у 1956 р. — прим. ред.), часопис «Наше слово» (найвідоміша однойменна громадсько-політична та культурна газета української меншини у Польщі, яку видає Об’єднання українців у Польщі — прим. ред.), українські школи. Весь цей рух був на плечах людей, які пережили розпорошення, яких вирвали зі своїх корінних місць проживання.
Наступне покоління – молоді люди на той час, як я, які жили не в такому скупченні українського, а серед польського суспільства – жили нормально. Їхні батьки заробляли на хліб насущний, діти ходили до школи, а на овид оку не виносилась наша «інакшість», вона лишалась в хаті. А назовні ми були такі, як і всі інші. Молода людина, яка живе в такому контексті, як я описую, для якої, до прикладу, музика стала цілим світом, поступово цей контакт з «українською хатою» скорочувала, бо молодь їхала з містечок до великих міст і до батьківської хати поверталась тільки на свята чи канікули.
У шкільному просторі я захоплювався не тільки польською культурою, а й загальнокультурним простором: іберо-американською літературою, світовим музичним мистецтвом, і в цьому плані України там не було. А коли з’являлась, то її контекст був страшним, дуже негативним. Я почав співати в самодіяльному хорі «Журавлі» не з якоюсь особливою метою, скоріше для мами. Музика, яку виконував Хор була поза контекстом великої музичної культури, з якою я мав контакт у Варшаві. Так, у моєму виші – Музичній академії ім. Ф. Шопена – не було жодної згадки про українську музику. Сплинув час, і я став його диригентом цього Хору. І щойно тоді я почав задавати собі питання про українську музику, пізнавати українських композиторів і віднаходити цікаву і унікальну українську музичну культуру. Хорові я приділив 10 років. На початку 90-тих я пішов далі по професійній царині.
— Ви як ініціативний будівельник культурних мостів між Україною і Польщею – коли і чим було спричинене це ваше покликання?
Р.Р.: Життя йде певною ходою. Коли я закінчив співпрацю з хором – почав повертатися на професійні стежки, комунікувати з українським середовищем у Львові, пізнавав українське професійне музичне середовище. З цієї співпраці виник фестиваль «Контрасти» (Міжнародний фестиваль сучасної музики, що щорічно проходить у Львові з 1995 року, має на меті представити українську сучасну музику в контексті світових тенденцій та продемонструвати багатогранність сучасних форм, стилів, жанрів та інтерпретацій музики — прим. ред.). На цей фестиваль я привозив польську музику, польських композиторів. За моєї активності вперше після багатьох років прозвучала музика Кшиштофа Пендерецького (видатного польського композитора і диригента) за його власної участі у 1996 році.
Я був заангажований у цей фестиваль, постачаючи йому багато музики і композиторів з Польщі, бо сам був звідти. Саме тоді я поставив собі питання: «А що з українською музикою в Польщі?». І сам собі мусив відповісти, що, власне – нічого. І так, з цього питання і відповіді виник фестиваль «Дні української музики у Варшаві» у 1999 році. Це стало причиною й початком моєї діяльності з промоції української та польської музики, її обміну між двома країнами. Крім того, мною був заснований фонд у 1998 році, який мав посприяти виходу платівки Юрія Ланюка (українського композитора, члена Національної спілки композиторів України), але ми тоді не встигли з реєстрацією. Проте фундація «Pro Musica Viva» була заснована, успішно працює по сьогодні і є дієвим інструментом налагодження україно-польських культурних мостів.
— Велика війна не зупинила Вас у продовженні шляху культурної дипломатії, хоча могла. Чому ви сьогодні тримаєте цей вектор, попри небезпеку?
Р.Р.: Бо я виріс в українській родині – це по-перше. По-друге, знаю чим для нас, українців у Польщі, була Україна під час її радянської окупації. На той час Україна була для нас вимріяною, ідеалістичною країною, про яку можливо ми і не багато знали. Співали «Реве та стогне Дніпр широкий» Тараса Шевченка – і всі плакали. Тож я відчуваю в собі потребу продовжувати цей шлях, бути тут.
— На вашу думку, сьогодні, у часи війни, в Європі і в Польщі зокрема є запит на якісну українську культуру – музику, образотворче мистецтво, театр тощо?
Р.Р.: У 2022 році після початку повномасштабної війни на моєму досвіді збудилось польське музичне середовище. Так, я мав багато телефонних розмов і звертань з питаннями штибу «Чим допомогти?». Це потривало кілька місяців і швидко почало затихати «галочкою» у формі «Мелодії» Мирослава Скорика. Сьогодні ми повернулись на старі рейки.
В чому ховається проблема? Розповім. Вивчаючи 10 років теорію музики, композицію, диригентуру, я жодного разу у виші не мав заняття «Українська музика». Люди, які закінчують вищі навчальні заклади, не отримують інформації про цю культуру. Стан справ, коли українська культура стане частиною світової – довгий процес, який потребує тривалої, систематичної роботи. І цей процес може дати результат лише за якийсь час. Коли люди, які вирішують, який репертуар обирати для філармонії чи театру, будуть чути це «у повітрі», наразі ж такого стану немає.
Так, в Польщі вже «висить» наступне розуміння: Україна – не бідна, не нещасна країна, якій треба просто допомагати. Україна є щитом, який дає захист всім іншим. Є такі відчуття у західних країнах. І в культурному просторі має закріпитися імідж саме високої української культури, але, повторюся, це довгий процес.
— На Вашу думку, чи є провина в цій культурній прогалині самої України?
Р.Р.: Частково є. Адже скільки колективів у свій час – чудових, талановитих – їздили за кордон, граючи саме російську музику. Я часто запитував у них, чому вони не везуть українського. Відповідь була наступна: «Імпресаріо не просить…». Був такий час, що для світових імпресаріо простіше, бо дешевше, було взяти український оркестр і дати йому в репертуар російську музику, і керівництво тих інституцій погоджувалось на це все. Так було, добре, що зараз усе змінюється.
Хоча, будемо чесними, і сьогодні є в світі українські музиканти, які не цураються виконувати російську музику. А я говорю: сьогодні такий час, що російську культуру потрібно ставити на маргінес. Тому що чим далі ми просуваємось від території війни в бік залів, де люди приходять на концерти, де звучить «прекрасна» російська музика, то саме там і народжується думка: «Як у тій Москві можуть бути такі погані люди з такою гарною музикою? Вони мають таку велику культуру – домовтесь з ними, просто віддайте Донбас і буде все в порядку!..».
— Хмельницький і його публіка для Романа Реваковича?
Р.Р.: Я в цьому місті не вперше, а, мабуть, вже вдесяте. Ми знайомі. Мені направду дуже приємно тут бути. Гарні люди, гарне спілкування, дуже відкриті доброзичливі серця, тож сюди я завжди приїжджаю з великим задоволенням.
— Наостанок, трохи хвилюючись, ми все-таки поставили запитання пану Роману про його інструмент душі – хто він?
Р.Р.: Питання дивне, але якщо подумати – я би був гобоєм. Бо я колись грав на цьому інструменті!
Такою відповіддю зі щирою посмішкою закінчилось наше коротке, але дуже невчасне й водночас нагальне інтерв’ю – так би мовити, погляд на наші тактичні цілі й оперативні плани в царині промоції нашої культури за межі воюючої держави. І важко дійсно не погодитись зі щирими рекомендаціями й зауваженнями шановного маестро.
А далі? Далі був концерт, який дійсно створив казку в зранених війною душах хмельницьких глядачів.
Так, концертна програма першої частини подарувала насолоду творами Юзефа Ельснера, Станіслава Монюшка, Владислава Желенського, Вітольда Лютославського. Ми, як віддані слухачі цього інструментального дива, зізнаємось, що на час поринули в світ без війни, в атмосферу мистецького чару. Адже серце і сумління було хоч на годину солодкої омани перенесене в передчуття, подібні до настрою Різдва, того бажаного спокою і гармонії – від твору до твору. Глядацька зала поступово перетворювалась зі збентеженої новинами нервової маси – на усміхнених людей, на обличчях яких панувала насолода справжнім мистецтвом, яке з роками не втрачає своєї реабілітаційної складової, тримає її вічним діамантом, захованим в ноти й професійність їхнього виконання.
Сам наш герой – пан Роман Ревакович – нагадував швидкий ескіз майстерного художника, рухи якого змінювались, даруючи переливи кольору музики, її настроїв, тонких акцентів, в той же час образ митця поставав виваженим й ошатним.
Після короткої перерви – розпалений красою і спраглий до продовження артдіалогу зал чекав легендарного Концерту № 1 Фридерика Шопена у супроводі соло на роялі від неповторного піаніста Дмитра Таванця. І перші дві частини, виконані цим зірковим складом, у кожному такті ніби оповідали історію життя самого великого композитора. Так, як відомо, Шопен за життя і після був справжнім утіленням епохи романтизму, коли переживання болю та внутрішній неспокій перетворювалися на найголовніше джерело творчого натхнення, що породжувало проникливу, емоційно глибоку і вишукано витончену музику.
Чому лише перші дві частини – запитаєте ви? Бо третю не дала почути притихлій залі оголошена повітряна тривога. Але та енергія, краса і беззаперечний професіоналізм диригента Романа Реваковича, піаніста Дмитра Таванця й симфонічного оркестру Хмельницької обласної філармонії (між іншим, за участі його директора Тараса Малика з його казковою флейтою) переважили сум від перерваного концерту. Бо мистецтво – наснажує, наповнює і вчить, що все плинне, крім музики, яка є картою нашої цивілізації далеко після нас!
Всі новини на одному каналі в Google News
Підписуйтесь та оперативно слідкуйте за новинами у Телеграм, Вайбер, Facebook
