З початком повномасштабного вторгнення майстерня Шевчуків не залишилася осторонь. Вони безкоштовно проводили виїзні майстеркласи для дітей-переселенців, намагаючись покращити їхній психологічний стан.
Кам’янчанин Микола Шевчук за дипломом ветеринар, за покликом журналіст, за генетикою агроном, а в Україні й світі знаний як один із найвідоміших майстрів-керамістів міста над Смотричем. Витіюваті лабіринти долі, й дня не давши попрацювати за фахом, перетворили дитячу забавку на успішний бізнес, а під час війни – на інструмент психологічної реабілітації.
Усе почалося в мальовничому селі Струга на Новоушиччині, де асфальтованою була хіба що центральна дорога. Рештою ж вулиць пролягла ґрунтовка з крутої, примхливої подільської глини. Дощі перетворювали дороги на справжні річки, узбіччя – на береги, на яких малий Микола з друзями розгортав масштабне будівництво – ліпив свої перші глиняні фортеці.
Коли ж родина переїхала до Кам’янця-Подільського, п’ятирічне хлоп’я перейшло на пластилін. Той швидше піддавався, проте ненадійний, не витримував спеки. На гуртках й уроках праці, увесь вільний час вдома вдосконалював мініатюрну пластику. За старовинними пістолями з кремінними замками, як у козаків чи мушкетерів, однокласники шикувалися в чергу. Коли ж засилля пластилінових героїв, зброї, транспорту в будинку не залишило вільного простору, батьки попрохали четверокласника трішки, як мовиться, втишитися.
А у студентському віці став позаштатним журналістом однієї з місцевих газет. Перед новорічною сесією в бібліотеці миттєво розібрали всі сучасні підручники. Миколі дісталася єдина книга – радянське видання 1943-1944 років. Студент досконало, до найменших дрібниць вивчив тему галогенів та групи фтору і на іспиті витягнув саме цей білет. Тож його відповідь стала настільки наближена до тексту старої книги, що викладач обурився й звинуватив хлопця в нахабному списуванні просто перед його очима, відправивши на перездачу. Ображений на несправедливість професора, але впевнений у своєму досконалому володінні словом (адже в школі завжди чудово писав твори), Микола написав іронічний новорічний фейлетон про Жовтого Кота. Зацінили матеріал у кількох редакціях, проте гонорар погодилися виплатити лиш у «Фортеці». Так Микола став позаштатним кореспондентом.
Приблизно тоді ж батько, чемпіон області з шахів, подарував Миколі свою фірмову шахівницю. Коли загубився чорний кінь, хлопець розумів, що легко зліпить копію з пластиліну, але шукав спосіб зробити її довговічною, придатною для справжньої гри. Журналістські зв’язки та пошуки привели його в Старе місто, на Руську Браму, де працювала керамічна майстерня Михайла Печеного та Дезідерія Шустера. Побачивши пластилінового коня, досвідчені майстри миттєво оцінили тонкий хист хлопця й без жодних вагань запропонували йому роботу.
Микола Шевчук один із найвідоміших майстрів-керамістів міста над Смотричем. Фото: надані Миколою Шевчуком
Микола ревно вчився азів ремесла, а згодом викупив стару лабораторну піч на три літри. Поставив її в себе в спальні й там випалював перші авторські сувеніри. За нею придбав професійнішу, яку розмістив в майстерні своїх наставників.
З 2004 року Микола Шевчук офіційно став, так би мовити, підприємцем.
Спочатку організував роботу «надомників» – з нуля навчив близько шести місцевих сімей набивати густу глину в гіпсові форми. А вже у 2005 році за підтримки тестя побудував першу велику професійну майстерню в селі Оленівка.
Продукцію майстерні розвозили автобусами, потягами, а згодом – і власною машиною по всій Україні.Найбільше точок збуту було в Криму: для Судака, Феодосії, Ластівчиного гнізда ліпили автентичні магніти, підкови та дзвоники.
Проте справжній бізнес гартується в кризах. Першого важкого удару підприємство зазнало у 2014 році, коли росія окупувала Крим, а партнери-татари змушені були тікати з сім’ями до Львова. Другим ударом став Covid-19, під час якого в Україні закривалися цілі сувенірні мережі. Третім і найважчим – повномасштабна війна.
З початком повномасштабного вторгнення майстерня Шевчуків не залишилася осторонь. Спільно з департаментом гуманітарної політики, греко-католицькою церквою та всеукраїнською організацією «Пласт» вони безкоштовно проводили виїзні майстеркласи для дітей-переселенців, намагаючись покращити їхній психологічний стан. Купували матеріали за власні кошти, поки не вичерпалися ресурси.
З початком повномасштабного вторгнення майстерня Шевчуків проводили виїзні майстеркласи для дітей-переселенців, намагаючись покращити їхній психологічний стан. Фото: надані Миколою Шевчуком
Коли фінанси закінчилися, Микола знайшов французький благодійний фонд. Французи повністю фінансували глину, матеріали та випал, а готові дитячі вироби їхали на Різдвяні благодійні ярмарки до Франції. На вторговані кошти європейці купували якісні тактичні аптечки для наших воїнів і передавали в Україну. Ця унікальна співпраця тривала два роки поспіль.
Дружина Олена Михайлівна – технолог швейного виробництва за освітою, свого часу керувала великим цехом на «Легпромі». Разом із Миколою вони колись вели успішний бізнес з пошиття українського етноодягу – задовго до того, як це стало всесвітнім трендом. Зараз Олена – повноцінний партнер у кераміці: створює ексклюзивні керамічні вироби та веде переговори. До слова, саме Микола Шевчук заснував перший сувенірний риночок біля місцевої Ратуші і тривало був його головою.
З трьох дітей Шевчуків потяг до кераміки перейняла лише середуща Катруся, яка нині вчиться на режисерку. Сьогодні майстерня функціонує в орендованому приміщенні в Старому місті. Мистецька родина проводить індивідуальні та групові майстеркласи для туристів, охоче залучає до прекрасного учнів та дошкільнят. Періодично, так би мовити, реанімують безкоштовними майстеркласами ВПО та інвалідів.
З трьох дітей Шевчуків потяг до кераміки перейняла лише середуща Катруся. Фото: надані Миколою Шевчуком
Головна мрія та мета Миколи Тарасовича – створити в Кам’янці-Подільському справжній «супермаркет майстеркласів» – інтерактивний Артпростір. Він планує залучати інших народних майстрів, щоб під одним дахом проходили різні заняття.
Попри завантаженість, у майстра залишається час для душі. Його пристрасть – рідкісна, але така бажана риболовля, а також садівництво. З народженням першої дитини Микола вирішив, що жити в селі й купувати фрукти невідомої якості на базарі – неправильно, тож досконало вивчив органічне землеробство. А тяга до землі у цьому справжньому українцеві – генетична, адже батьки – відомі науковці-агрономи. А ще глибше в корінні – заможні місцеві господарі («куркулі»), у яких радянська влада після революції відібрала все майно, але не змогла відібрати головного – таланту, працьовитості та відданості власній справі.
Читайте також: Ветеран із Закарпаття розводить буйволів, аби не дати вимерти цьому виду тварин
