Судилось жити пам’яттю й продовжувати справу…
«Люблю вас», – за цими останніми словами найріднішого, сказаними 8 березня 2022 року, потягнеться виснажлива й безперервна вервечка пошуків, дзвінків, звернень, сухих відчепних відповідей і безрезультатних відписок…
«Він у полоні», – нарешті почує дружина від батька чоловікового побратима. Згодом цей факт підтвердить і той побратим. А інший згодом зізнається, що це лиш припущення, бо коли оговталися від шквального орківського обстрілу, двоє друзів біля приміщення, в якім перебувало їх п’ятеро, лежали без ознак життя, від її ж коханого залишилися за двісті метрів від цього місця кітель, особисті речі й закривавлені бинти. «Отже, пораненого взяли в полон», – підсумує. 11 березня частина внесе його у списки зниклих безвісти. А в середині квітня невтомні пошуки ознаменуються фатальним: його понівечене тіло в мішку у Фастівському морзі…
19 квітня велелюддям, сльозами і квітами Житомирщина провела в останню путь Олександра Марченка. Герой місяць не дожив до 43-річчя. Вічний спочинок мужній і відважний знайшов у селі Пристанційне, в якому впродовж півтора десятка років розбудовували, модернізовували, доводили до казковості сімейне гніздечко, прикрашаючи його сучасними клумбами, водоймами, власноруч зробленим фонтаном, бесідкою, гойдалкою…
Дружина з сином, точною татусевою копією, якому війна з чотирьох років напророчила напівсирітську долю, продовжують розвивати бізнес, що разом починали. Щоб не з’їхати з глузду, Леся завантажує себе роботою і займається благодійністю. Андрійко не лише дивує музичними досягненнями – може, як тато, з третього разу, без нот під рукою, повністю відтворити музичний твір на фортепіано, а й минулого року, єдиний з України у своїй віковій категорії, вийшов серед учасників 33 країн на перший рівень у міжнародній олімпіаді з ментальної арифметики. А ще – успішно вдосконалює англійську мову, розгадує кросворди, грає в шахи.
Захисник Олександр Марченко разом із родиною. Фото: надане дружиною захисника Лесею
Шестиструнність долі
Вони познайомилися на Малинській меблевій фабриці 1 листопада 2001 року. Вона влаштувалася сюди, повернувшись на батьківщину після десятиріччя проживання на Херсонщині, куди втекли з батьками від Чорнобиля. За плечима – здобутий фах техніка-гідротехніка, знакові здобутки у волейболі й легкій атлетиці й диплом закрійниці. А ще – хороша робота й навіть отримане від тамтешнього колгоспу житло. Проте так тягнуло додому… Він – перервавши навчання на телемайстра – став до армійських лав. «Я якраз повернулася з лікарняного, коли з’явився у нас новенький, – пригадує Леся. – Небавом спільна знайома запросила до його неньки на її фірмові вареники. А згодом я почула, як заворожливо він грає на гітарі й співає. Він закінчував музичну школу по класу баяну, проте ще й обожнював гітару. Аж 24 він їх мав, одна іншу змінювала. Мелодія, що линула із самісінького серця, й стала першою сходинкою до неймовірного і справжнього кохання».
Небавом закохані стали разом жити в гуртожитку, потім – по найманих квартирах. Рівно через два роки після знайомства своїми силами зробили невеличке весілля. А згодом придбали будинок в мальовничому селі Пристанційному. Переробляли там усе, насаджували, плекали… «Там, де колись росла картопля, – розповідає жінка, – в нас тішили око квіти, ексклюзивні кущі, ряснів першими врожаями сад. Саша усе-усе вмів робити. Розбирався в електриці й техніці, напрочуд смачно готував. Тож у нашій райській оазі ми були неймовірно щасливі».
Олександр у столиці охоронцем працював, Леся займалася пошиттям тюлів і штор на замовлення жителів Києва і прилеглих територій. А згодом стала керуючою магазину, що відкрила у Чоповичах одна з фармкомпаній.
«Поранений»
…А коли почалася війна, що спершу вуалювалася під АТО, Олександр добровільно пішов гнати ворога з рідної землі. Він і так був неговірким, тож про війну з рідними не говорив. Завжди відбувався жартами. «Час, коли він був на Донеччині, – гортає сторінки звіданого дружина, – для мене був дуже важким. Якийсь коматозний період. Я навіть у грубці не хотіла без нього палити, жила при двох градусах тепла. А як почула за два дні до його дня народження у квітні 2016 року: «Поранений. В шпиталі», – обірвалося все й зупинився світ. Чотири шпиталі. Вісім операцій. На його плечі вибухнула граната. Рука висіла на шкірі. Не було 12 сантиметрів кістки. Матеріал брали із гомілки, нарощували, усе скріплювали металом… А коли хірург у львівському шпиталі, в який літаком транспортували з Дніпра, дістав металевий осколок, що причаївся в кількох міліметрах від серця, з величезним подивом констатував, що той народився в неабиякій сорочці. В одній зі столичних клінік, де проходив реабілітацію, почувши, що вже 12 років оббивають лікарські пороги, благаючи Всевишнього про дитину, запропонували ЕКО. Погодилися. Отак нещастя обернулося щастям: 8 серпня 2017-го лелека приніс Андрійка.
Олександр душі не чув у дитяті. Сину півтора було, як повернулася до роботи дружина, зранку до вечора самостійно доглядав кровинку, на відмінно справляючись зі всіма обов’язками. Його ж бо рука функціонувала лише на 27%.
Розуміючи, що на його пенсію й на її зарплатню достойно жити не вийде, почали розвивати власну справу. Оскільки Леся на всіх святах ще з садочка була ведучою, вирішили йти в цьому напрямку. Навчання, курси, оренда приміщення, перші самостійно пошиті костюми… Подружжя відкрило event-агентство «ЛеМар», займалися організацією дитячих і сімейних свят, створювали фотозони, анімації…
24 лютого 2022 року мав прийти перший замовлений костюм ростової ляльки – ведмідь. 23-го вони залишили в ремонті своє авто. Коли вранці 24-го взяла телефон й побачила вісім пропущених від неньки, злякалася. «Що ти кажеш?» – не могла прийняти факту. Саша залишився з дитиною. Вона поїхала на сервіс за автівкою. Коли повернулася – заніміла: за диваном стояв зібраний наплічник. У голові стрімким експресом пронеслося все зболене-пережите: миті чекання, тривалий період відновлення. «Будь ласка, – благала. – Давай хоча б тут, у тероборону. У тебе колосальний досвід. Ти можеш навчити. Що ти робитимеш там своєю, як любиш казати, півтора рукою?»
«Комусь треба і кашу варити, й рожки заправляти», – констатував. Тоді з обласного військкомату відправили додому. Та він впросився.
«Ти де?» – запитала, коли прислав перше повідомлення 28 лютого. «В москві», – як завжди, жартував. А потім тиша. Кілька днів телефон зрадливо мовчав. Телефонувала куди могла, шукала як вміла. Виставила пост у соцмережах. Після якого волонтерка, що свого часу суттєво допомагала, коли всією Україною збирала кошти, щоб врятувати руку, зателефонувала й наполегливо порадила втекти з дитиною, бо «як орок дійде сюди, то їм з сином буде непереливки». Викопала документи коханого, зібрала найнеобхідніше…
Виїздили важко. У Польщі, де тулилися у приміщенні навчального закладу, телефонний екран заблищав українським номером. Телефонував Саша. Дуже втішився, що вони тимчасово виїхали. Кілька днів тоді зідзвонювалися. Сказала йому, що їм пропонують їхати до Франції. Він був лише за. А потім знову – пекельна тиша. Коли все ж вдалося додзвонитися, чужий голос сказав, що Саша далеко, що варить їсти. А потім знов виснажлива й підступна тиша.
Її з Андрійком прихистило подружжя пенсіонерів у Нормандії. Все-все українським біженцям забезпечили, навіть іграшки малому придбали.
Допомогли жінці працевлаштуватися: прибирала у круасанній. Увесь цей час вона його шукала. Доєднувалася до чатів, гортала списки і загиблих, і полонених на усіх ресурсах. Обривала всі телефони. Слова побратимів із припущенням, що найімовірніше в полоні, живили вірою.
Проте не хотілося ні за собою подивитися, ні їсти, ні дихати. Старий француз співчутливо приносив канапки… У відповідних відомствах запевняли, що його немає ні у списках поранених, ні в реєстрах загиблих.
«По дещиці. По пазлику. По крихточці. Чіплялася навіть за сни, – гортає далі болючу книгу. – І коли подружка із Малина зателефонувала, що їй наснився босоніж, і описала місцину, зрозуміла: то Макарів, у сні був район гольфклубу, а вони там точно були. Попросила кума і друзів туди їхати і по сантиметру копати землю. Рятувальники не пустили – небезпечно, міни. Тим часом, побачивши фото, сказали, що таке тіло є в одній зі справ. Зв’язалися зі слідчою… Коли мені скинули фото – вжахнулася. Саша до поясу роздягнутий, з однієї руки фліска знята не до кінця, одна відірвана. Без берців, лише у шкарпетках. З перемотаним горлом, з кляпом у роті і шапкою на очах, намертво обмотаною скотчем, уже в темних плямах, з цементом й камінням у тілі. Потім з’ясується, що у нього 11 вогнепальних, перерізане горло…
Просила працівників моргу відкрити його родичам, які зараз приїдуть, а сама добиралася з Франції. «Ви жартуєте, дівчино, у нас 72 мішки». Але послухали. Я ввірвалася зі свідоцтвом про смерть у військкомат і запитувала: «Оце не двохсотий і не трьохсотий? Дивіться: я його знайшла сама!»
Щоправда, похованням зайнялася частина. Вони усе-усе зробили належно, навіть все необхідне, аж до цигарок, у труну поклали. Вагалися, чи в Малині на Алеї Слави хоронити, чи в Пристанційному. Врешті з його ненькою прийшли до висновку, що ліпше все ж у місцині, де створювали з дружиною справжній рай. Похоронили Героя 19 квітня.
Олександру Марченку навіки залишиться 42… Фото: надане дружиною захисника Лесею
А у травні прийшов той перший замовлений костюм ведмедя. Щоб не збожеволіти, розцінила це як знак і впряглася у роботу. Шукаючи знаків і підтримки. І завжди-завжди знаходила їх. Перед роковинами (датою смерті стала дата, коли офіційно визнали зниклим безвісти) вщент згоріла їхня домівка. Добре, що якраз із сином перебували в Малині, на квартирі, яку заздалегідь ще разом придбали малому. А на річницю поховання жінка бусом, яким їхала на благодійний ярмарок, потрапила в автотрощу, ледь не загинувши під колесами фури.
Леся придбала будинок у Малині, в якому з Андрійком живуть вже третій рік. Проте домом продовжує називати ту оазу, що стала згарищем. «Там крізь залишки стін поросли вже корчі, і навіть завалилася наша гойдалка, проте сад і клумби доглядаєм досі». І купила триповерхове приміщення під агентство. Там нині функціонує навіть басейн.
Вона закрила не один потужний збір для військових, віддала на фронт своє авто. Організувала не один благодійний ярмарок: «Мої ляльки збирали кошти для військових. Хлопці мусять вертатися живими до рідних». А ще вона, продовжуючи спільну традицію, проводить до Дня захисту дітей благодійні заходи «Кольори дитинства», влаштовує посеред міста фотозони для випускників. Об’єднала довкола себе дружин загиблих, доєднавшись до всеукраїнської спільноти «Маємо жити». Цьогоріч вже третю виставку картин, написаних вдовами під егідою місцевої художниці, створили. Вони подорожують світом, кричачи фарбами невикричаний біль.
«Картинами-виставками робили збори на ЗСУ, – розповідає. – А моя перша картина, яку писала на проєкті спільноти «Маємо жити», в електронному вигляді разом з картинами інших дівчат та історіями про наших чоловіків, перекладеними на англійську мову, мандрують світом, збираючи кошти для Захисників». А ще вона створила спільноту «Незалежні». Сюди входить 64 мами дітей Героїв. До таких дітей на День Святого Миколая і Новий рік Леся і її помічники з агенції привозять подарунки і створюють атмосферу свята. При агенції діє резиденція Святого Миколая…
Як направду тримається – відомо тільки їй і Богу. Скільки ретритів і сеансів зі зміни мислення і вміння проживати біль пройшла – колись, може, розкаже внукам. А нині, щоднини як Фенікс відроджуючись, вона зцілює і рятує інших. Заради світлої пам’яті і кохання, яке пронесе крізь життя. Заради спільної кровинки, що точна копія його.
Читайте також: Герой України Богдан Усенко: історія оборонця Маріуполя, який загинув в полоні
