Іноді культура зникає не раптово. Не тоді, коли руйнуються сцени чи зникають книги. Вона може тихо відходити в небуття, коли перестають пам’ятати імена тих, хто її творив, коли рухи вже нікому передати, а мелодія залишається лише спогадом у пам’яті останніх носіїв.
Саме проти такого забуття сьогодні виступає команда нового культурного проєкту «Цвіт подільського танцю», який реалізується за підтримки Українського культурного фонду. Проєкт став темою спеціальної пресконференції, на якій побували наші кореспонденти, поспілкувалися з його творцями, хореографами та дослідниками подільської танцювальної традиції. Його мета – зберегти, відтворити й повернути до життя унікальну спадщину подільської народно-сценічної хореографії. Бо йдеться не лише про танець – йдеться про живу пам’ять поколінь.
Подільський танець – це не лише рухи. Це історія людей, які жили на цій землі, їхні радощі й переживання, любов і молодість, традиції сіл, частина яких уже змінилася або зникла. Це пам’ять, закодована у музиці, костюмі та пластиці руху.
І ця пам’ять сьогодні потребує не просто захисту. Вона потребує нового життя.
У 2019 році я вперше потрапила на фестиваль хореографії імені Володимира Глушенкова «Глушенков-фольк-фест». Це був особливий рік – останній, коли до Хмельницького з-за кордону повернувся мій дідусь. Усі події фестивалю ми відвідали разом. Саме тоді я зрозуміла: справжня сила таких подій – не лише у сцені, костюмах чи майстерності танцівників. Серце фестивалю було у тяглості поколінь. У тому, як через танець можна передати любов до своєї землі. Як у кожному русі, мелодії, такті живе щось глибоке – пам’ять роду, відчуття приналежності, любов до України.
Відтоді я чекала повернення цього відчуття. Мій дідусь, коли згадував Україну і рідний Хмельницький, часто запитував: чи не повторювали ще фестиваль. Він не дочекався нового етапу його повернення. Але сьогодні я особливо гостро розумію: такі проєкти потрібні саме зараз. Бо культура – це теж наша боротьба. За право залишатися собою. За право зберегти те, що народжене цією землею.
Саме цю місію продовжують творці «Цвіту подільського танцю».
«Цвіт подільського танцю» – це вже шостий великий проєкт, який управління культури і туризму Хмельницької міської ради реалізує за підтримки Українського культурного фонду. Але цього разу йдеться про особливу тему – нематеріальну культурну спадщину, яка не зберігається сама собою.
Авторка ідеї проєкту Світлана Шевченко, заступниця начальника управління культури та туризму, говорить: задум народився не в кабінеті, а з розмов людей, які відчули небезпеку втрати. Поштовхом стала смерть видатного хореографа Олександра Небесного:
«Ідеї народжуються в розмовах із людьми. Так сталося, що до нас в управління прийшло подружжя Мандзіїв – Валентина і Євген. І якраз після похорону нашого видатного хореографа Олександра Олександровича Небесного ми говорили про те, що пішов у небуття ще один хореограф – і з ним його танці», – згадує Світлана Шевченко.
За її словами, тоді стало зрозуміло: діяти потрібно зараз, поки ще є люди, які пам’ятають ці постановки і можуть передати їх далі:
«Валентина сказала, що до неї вже зверталися інші хореографи старшого віку: “Валя, бери наші танці, бери, став у колективі, бо вони ж пропадуть, вони підуть у забуття”. І от коли ми про це говорили, виникла ця ідея: щось треба робити, щоб зберегти, зафіксувати, брати ці танці, ставити, виконувати їх, щоб їх бачили всі», – розповідає авторка проєкту.
Саме так народився задум створити вебплатформу – цифрову колекцію подільських народно-сценічних танців. Це має бути не просто архів відео чи фотографій, а живий ресурс, завдяки якому хореографи зможуть вивчати, відновлювати й передавати ці твори наступним поколінням:
«Треба дати можливість будь-якому хореографу, будь-якому колективу поставити цей танець для свого колективу. Тому що насправді наші танці дуже гарні. Вони всі парні, вони про кохання, про природу, про людські взаємини. Наші танці мають знати не тільки в Україні – вони мають знати у світі», – наголошує Світлана Шевченко.
Сьогодні, за словами місцевої спільноти хореографів, існує парадоксальна ситуація: подільська народно-сценічна хореографія має талановитих творців, десятки унікальних постановок і багату історію, але залишається маловідомою навіть в Україні.
Для Валентини Мандзій, заслуженої діячки мистецтв України, головної балетмейстерки проєкту, керівниці народного молодіжного ансамблю танцю «Веснянка», це питання не лише професійної роботи. Це відповідальність перед поколіннями митців, які створювали цю традицію. Йдеться саме про подільський народно-сценічний танець – сценічне мистецтво, яке сформували видатні балетмейстери краю: Олександр Небесний, Володимир Глушенков, Володимир Чорнобель, Юрій Горієв, Юрій Кузьменко, Володимир Титов та інші.
Вони збирали матеріал по селах Поділля, спілкувалися з носіями традиції, вивчали рухи, музику, костюми, звичаї – і на основі цього створювали сценічні твори, які стали частиною культурної історії краю:
«Насправді в Україні подільський танець не звучить взагалі. І я хочу наголосити: ми говоримо саме про подільський народно-сценічний танець – танець, який створений нашими відомими балетмейстерами», – говорить Валентина Мандзій.
За її словами, проблема не у відсутності краси чи змісту. Проблема в тому, що цю спадщину недостатньо знають:
«Кожен колектив в Україні має гопак, кожен має Закарпаття, козачки, кадрилі. Але майже ніхто не має подільських танців. І дуже шкода, бо наші танці мають свою неповторність», – зазначає балетмейстерка.
Особливість подільських танців у тому, що вони розповідають історії. Це не просто набір рухів – це сюжети про людей, працю, кохання, свята, традиції. Серед десяти постановок, які планують відновити у межах проєкту, – «Подільські гуляночки» Олександра Небесного, «Жванецькі вибиваночки» Володимира Чорнобеля, «Хлин», «Дев’ятка», «Дударі», «Василечки», «Плискун», «Кривуляк», «Кивак», «Бакочанка».
Кожен із цих танців має власну історію. Деякі народилися з окремого руху, пісенного рядка чи спогаду носіїв традиції. Деякі пов’язані з місцями, які сьогодні вже змінилися або зникли. Особливе місце займає Бакота. Саме там Олександр Небесний записував танці у людей, які зберігали традицію ще від попередніх поколінь:
«Хочеться мати саме перше джерело. Бо ці танці передавали бабусі, люди, які жили цією культурою. Балетмейстери брали по крупицях – десь музику, десь пісню, десь рух – і створювали той подільський танець, який ми можемо виконувати сьогодні», – говорить Валентина Мандзій.
Саме тому одним із головних завдань проєкту є не просто записати ці танці, а повернути їм життя – передати манеру виконання, характер, емоцію. Адже танець можна зберегти лише тоді, коли його хтось танцює.
Для Івана Гуреєва, керівника народного художнього колективу ансамблю танцю «Подолянчик», відмінника освіти України, цей проєкт став закономірним продовженням роботи кількох поколінь хореографів. Адже нинішні майстри – це одна з останніх ланок, яка ще має можливість передати не лише самі постановки, а й живу манеру їх виконання – ту, яку вони отримали від легендарних балетмейстерів:
«Проєкт започаткований недаремно, невипадково. Напевно, настав той час, коли це треба зробити. Ті хореографи, які сьогодні працюють у колективах і мають у репертуарі подільські танці, вживу працювали з легендарними балетмейстерами, яких уже, на жаль, немає. І ми можемо передати оригінальність цих постановок молоді, яка вже не бачила тих людей, які колись танцювали ці танці в селах», – говорить Іван Гуреєв.
Витоки подільської сценічної хореографії – у народному житті. У вечорницях, весіллях, святкуваннях, у тих моментах, коли танець був природною частиною життя громади. Іван Гуреєв згадує розповіді свого батька – відомого хореографа Юрія Гуреєва – про те, як збиралася молодь, як старші покоління передавали рухи, мелодії та характер виконання.
Саме цей живий зв’язок із народною традицією став основою сценічного подільського танцю. Важливим джерелом для розвитку подільської народно-сценічної хореографії стала Бакота – територія, де ще зберігалися традиції народного танцю в їхньому природному середовищі. Зібрані там матеріали – рухи, мелодії, особливості виконання — стали основою для багатьох постановок, які сьогодні вважаються перлинами подільської сцени.
Олександр Небесний, який у 1970-х роках створив перший на Поділлі фольклорно-етнографічний ансамбль «Поділля», не просто ставив танці. Він шукав їхнє коріння: спілкувався з носіями традиції, збирав матеріали про музику, костюми, звичаї, особливості виконання. Завдяки таким людям народний танець не залишився лише спогадом, а отримав нове сценічне життя. Одним із прикладів такої роботи є танець «Ковалі» Юрія Горієва – сюжетна постановка, у якій оживає ціла історія ремесла:
«Там дуже цікавий сюжет: як хлопці-ковалі збиралися, кували коня, підковували його, і чим усе це закінчилося – можна побачити вживу, коли переглянути цей танець. Танець дуже цікавий, і де ми його тільки не показуємо – публіка дуже гарно його сприймає. Усі ці постановки актуальні, якщо їх правильно подавати і якісно демонструвати», –зазначає Іван Гуреєв.
Саме це і є одним із головних завдань «Цвіту подільського танцю» – повернути ці твори з книжок, архівів і пам’яті окремих людей до живого виконання.
Подільський танець – це не лише складна хореографічна композиція. Це спосіб розповісти про себе: про працю, кохання, свята, молодість, щоденне життя людей, які жили на цій землі. Старший викладач кафедри хореографії Хмельницької гуманітарно-педагогічної академії, керівник ансамблів «Василечки» та «Джерело» Олег Попик наголошує: повернення до власної хореографічної спадщини – це повернення до правди про себе:
«Ми маємо знати правду нашу – фольклорну, історичну. Дуже багато було втрачено, багато знищено, на нас насаджувалася культура, яка не була притаманна нашому народу, нашому Поділлю. І тому цей пласт трошки був загублений», – говорить Олег Попик.
За його словами, сучасним хореографам важливо не лише відтворити рухи, а зрозуміти середовище, у якому вони народилися. Адже кожен танець мав свій контекст: правила спілкування, звичаї, особливості святкувань. У традиційному танці важливими були навіть деталі взаємодії між хлопцями та дівчатами – як запрошували до танцю, як проявляли симпатію, як через рух і слово будували діалог:
«Це наш фольклор, і це цікаво. Там є такі речі, які потрібно вивчати: як хлопець запрошував дівчину до танцю, як відбувалося спілкування, які були звичаї», – зазначає Олег Попик.
Саме ці деталі роблять подільський танець живим. Керівниця колективу «Намисто» Ірина Штогріна звертає увагу ще на одну особливість – сюжетність:
«Наші подільські танці в більшості своїй сюжетні. Вони дуже веселі, і вони постійно супроводжуються різними віршованими словами», – розповідає вона.
У цих танцях хлопці й дівчата не просто виконують рухи – вони ведуть своєрідну розмову. Через жарти, примовки, пісенні рядки передають характер, настрій і взаємини:
«Коли хлопці запрошують дівчат до танцю, або дівчата хлопців, ці слова, ці маленькі віршовані рядочки прикрашають наші таночки. Це наша особливість», – пояснює Ірина Штогріна. Саме тому подільський танець неможливо звести лише до набору рухів. У ньому є голос народу.
У межах проєкту «Цвіт подільського танцю» планують не лише відновити десять унікальних постановок, а й повернути їх у сучасний культурний простір. До роботи вже долучаються колективи з різних міст України, які вивчатимуть і виконуватимуть подільські танці. Це стане своєрідним поверненням традиції туди, де вона має жити, – до людей.
Одним із головних результатів проєкту стане створення цифрової платформи – унікального вебресурсу, присвяченого подільській народно-сценічній хореографії. Її мета – не просто зібрати відео чи фотографії. Команда проєкту прагне створити живий культурний ресурс, яким зможуть користуватися хореографи, викладачі, студенти, учасники колективів і всі, кому цікава українська традиція.
На платформі будуть представлені відеозаписи відновлених танців, історії їхніх авторів і постановників, матеріали про походження танців, описи рухів, музичний супровід, архівні світлини та освітні матеріали. Тобто хореограф у будь-якому куточку України чи світу зможе не лише побачити цей танець, а й зрозуміти його, вивчити та відтворити.
«Ми хочемо створити не просто сховище. Треба дати можливість будь-якому хореографу, будь-якому колективу поставити цей танець для свого колективу. Тому що наші танці дуже гарні. Вони про кохання, про природу, про людські взаємини. Вони мають знати не тільки в Україні – вони мають знати у світі», – говорить Світлана Шевченко.
Окремим напрямом стане робота з дітьми та молоддю. Адже традиція живе не тоді, коли її зберігають лише у записах. Вона живе тоді, коли її хтось бере за руку і передає далі. Саме тому організатори прагнуть залучати нові покоління – через колективи, майстер-класи, освітні програми та сучасні формати взаємодії.
Як наголошує начальник управління культури і туризму Хмельницької міської ради Артем Ромасюков, важливо не просто зберегти спадщину, а повернути до неї інтерес дітей і батьків.
«Це не просто про танці. Це про постаті, про людей, про фольклор і про нашу ідентичність», – зазначає Артем Ромасюков.
Реалізація проєкту стала можливою завдяки підтримці Українського культурного фонду та співфінансуванню Хмельницької міської ради.
Для команди «Цвіту подільського танцю» це не просто культурна ініціатива. Це спроба повернути голос поколінням, які залишили після себе безцінний спадок. Адже за кожним рухом – люди. За кожною мелодією – чиєсь життя. За кожним танцем – пам’ять землі.
І, мабуть, найточніше сенс усього проєкту передає думка Світлани Шевченко:
«Танець буде жити доти, поки його будуть танцювати діти».
Саме заради цього сьогодні відроджується «Цвіт подільського танцю» – щоб українська пам’ять не залишалася лише в минулому, а продовжувала рухатися разом із нами.
Сьогодні «Цвіт подільського танцю» – це не лише про відновлення десяти хореографічних постановок чи створення цифрової платформи. Це про можливість кожному з нас доторкнутися до живої спадщини, почути історії людей, які її творили, і стати частиною її продовження.
Організатори запрошують мешканців Хмельницького та всіх, кому близька українська культура, долучатися до подій проєкту – приходити на презентації, перегляди, майстер-класи та хореографічні заходи. Адже майбутнє таких ініціатив залежить не лише від роботи митців і дослідників, а й від зацікавлення громади, від готовності підтримувати, відвідувати й відкривати для себе власну культурну спадщину. Бо традиція живе не тоді, коли зберігається лише в архівах. Вона оживає, коли її бачать, відчувають і передають далі – від покоління до покоління. Саме тому кожен глядач, кожен учасник, кожна людина, яка приходить на такі події, стає частиною великої справи – збереження голосу Поділля і його унікальної мови руху.
Всі новини на одному каналі в Google News
Підписуйтесь та оперативно слідкуйте за новинами у Телеграм, Вайбер, Facebook
