«Я передзвоню пізніше, у нас тут неспокійно», — сказав Олексій 24 грудня 2022 року. Однак на зв’язок він більше не вийшов… Через місяць у Силах оборони офіційно підтвердили, що Соледар відійшов під контроль російських військових.
Минає четвертий рік, як родина чекає на повернення зниклого безвісти воїна Олексія Кондратюка з Теофіпольщини.
Він став на захист країни в перші дні повномасштабного вторгнення. Спершу служив у теробороні, а згодом поїхав на фронт у складі 128-ї окремої гірсько-штурмової бригади. Захисник зник безвісти у грудні 2022 року.
Попри те, що відтоді про Олексія не було жодної звістки, його рідні продовжують вірити в краще й робити все можливе, щоб побачити його знову. Живим.
Вдома чекають дружина Леся та донька Вікторія Кондратюки. Їх підтримує Тетяна, сестра Лесі. Сайту «Є ye.ua» вона розповіла історію воїна та беззупину боротьбу родини за його повернення, а також за повернення інших захисників.
Вирішив стати на захист країни у свій день народження
У цивільному житті Олексій Кондратюк працював на швейному виробництві в Хмельницькому. Згодом повернувся до селища Базалія, що на Теофіпольщині. Там вони разом із дружиною Лесею ростили доньку Вікторію і займалися домашнім господарством.
«Олексій був тихий, спокійний. Любив на рибку ходити, бо вони жили коло річечки. Попрацює біля дому і йде на рибалку. Це була його віддушина. А ще мріяв про власний тракторець, але так і не встиг цю мрію здійснити…», — розповідає Тетяна, сестра дружини захисника.
За словами жінки, повномасштабне вторгнення розпочалося тоді, коли в Олексія був день народження. І саме в цей день він вирішив — має долучитись до війська, бо не може стояти осторонь.
«Він сказав, що піде захищати свій народ, свою землю і свою родину. І все, його неможливо було зупинити. Він не служив в армії, але ніби внутрішньо вже знав, що має бути там. Зібрав рюкзак і пішов у тероборону. Просто пішов», — згадує Тетяна.
Олексій одразу вирішив, що піде захищати свій народ. Фото: з сімейного архіву
Херсон, Соледар і остання телефонна розмова…
У теофіпольській теробороні Олексій Кондратюк був недовго. Його відправили на полігон у Рівному, далі – Мукачево і служба в 128-й окремій гірсько-штурмовій бригаді. Разом із побратимами він був на Херсонському напрямку, а згодом і в Соледарі, де ворог постійно йшов у наступ, та ще й із супроводом авіації. Та як би не було важко, згадує Тетяна, він завжди телефонував рідним і заспокоював, ніби не хотів передавати їм свій біль.
«Він завжди телефонував дуже коротко, інколи буквально на хвилину. Але постійно казав одне й те саме: у нас усе добре, не хвилюйтеся. Він жодного разу не сказав, що чи холодно, чи страшно, чи я втомився. Завжди тримався так, ніби все під контролем. Одного разу він приїхав додому. Це саме перед тим, як його на Соледар відправили. Їм дали декілька днів відпустки, він побув декілька днів із рідними. І в нього ще могло бути чотири вихідних. А він каже своїй дружині: «Я вже побув трішки. Є хлопці, які теж хочуть додому хоча б на пару днів. І я поїду туди, аби вони мали змогу теж поїхати провідати свої сім’ї», – розповідає вона.
Останній дзвінок від Олексія був 24 грудня 2022 року з-під Соледару. «Він зателефонував і сказав, що тут трохи неспокійно, що зателефонує пізніше. І все. Більше зв’язку не було… Спочатку нам сказали, що він поранений. Ми вже готувалися їхати в госпіталь, збирали речі. А потім – що загинув. І вже вранці прийшло остаточне сповіщення: зник безвісти на околиці Соледару», – пригадує Тетяна.
Власні пошуки
Після зникнення Олексія родина почала власний пошук. Переглядали всі можливі джерела: від офіційних списків полонених до ворожих телеграм-каналів.
«Ми переглядали все. Кожне обличчя, кожне фото. Дивилися на взуття, на руки, на годинники, на дрібні деталі, бо могли впізнати хоч щось. Це було страшно, але інакше ми не могли. Ми просто продовжували шукати його», – говорить Тетяна.
Одним із найважчих етапів, з її слів, стали перегляди каталогів із неопізнаними тілами.
«Ми були там двічі. Це дуже страшно – дивитися на кожне тіло і намагатися впізнати. Після цього хочеться просто вити. Я приходила додому і не могла там бути: виходила в парк, плакала, поверталася і знову хотіла вийти. Було таке відчуття, що ти не можеш це витримати і водночас не можеш від цього втекти», – каже вона.
Акції: відчуття, що ти не один
З часом до болю додалася і нова реальність – публічні акції родин зниклих безвісти. Тетяна розповідає, що дізналася про них випадково, побачивши відео у соціальних мережах. Тоді ж зрозуміла, що хоче туди піти.
«До того ми були самі і не знали, куди рухатися, в кого питати, як діяти. Я написала організаторам, і мене дуже тепло запросили прийти – і я наважилася. Коли я вперше прийшла на акцію з його прапором, я просто стояла і плакала. Було відчуття, що ти одна у всьому світі. Але потім до мене підійшли люди і мовчки обійняли. І я зрозуміла – це місце, де тебе розуміють без слів», – каже Таня.
Тетяна завжди намагається доєднуватися до публічних акції родин зниклих безвісти. Фото: з сімейного архіву
Згодом до акцій приєдналися і дружина Олексія та донька, і вони почали виходити регулярно – з прапором, з фотографією і з надією у душі.
Дружина захисника Леся (ліворуч) та донька Вікторія (праворуч). Фото: з сімейного архіву
Боротись за інших
«Ми почали приходити постійно. Спочатку я просто фотографувала і викладала, щоб люди бачили, що такі акції є, що є зниклі і їх шукають. Потім ми почали виходити не лише за Олексія – є родини, які не можуть прийти, хтось старенький, хтось хворіє. І ми зробили прапор із кількома бійцями, щоб стояти і за них теж, бо якщо не буде кому виходити – про них просто забудуть. Ми пишемо листи, звертаємося всюди, куди можна. Але відповідь одна – статус «безвісти зниклий». Це невизначеність, у якій немає кінця. І навіть якщо наш Олексій загинув, ми хочемо його повернути додому», – каже Тетяна.
З часом Таня почала проводити прямі трансляції з акцій, щоб їх могли бачити ті, хто не має змоги бути поруч.
«Я почала включати прямі ефіри, бо є люди, які не можуть приїхати. Вони чекають ці трансляції, щоб побачити все в той момент, почути, як це відбувається, відчути, що вони не самі. Але разом із цим з’явилася і небезпека – мої відео почали брати, вирізати фрагменти, накладати чужу музику, тексти. Було навіть таке, що виглядало, ніби я говорю зовсім інші речі. Це було дуже лячно», – згадує вона.
Після цього Таня звернулася за порадою до фахівців і почала захищати свої ефіри. «Нам пояснили, що це інформаційна війна, що вони будуть це робити і далі – сьогодні зі мною, завтра з кимось іншим. Порадили блокувати, ставити модераторів і просто не зупинятися. І ми вирішили, що будемо продовжувати, незважаючи ні на що», – каже вона.
У Хмельницькому відбулася 193 акція «Поверніть героїв з полону / Знайдіть безвісти зниклих» Фото: ТРК «Місто»
Читайте також: У Хмельницькому відкрили Алею надії з портретами понад трьох сотень захисників
